«Проте відколи цей смердючий щур, який вдає з себе анвалара, став спеціалістом з військової справи?» — помислив він кисло.

Ґригас діяв як канальна падлина, він зосередив своїх людей в одному місці, бо так відчував себе в безпеці. Від однієї думки, що він мав би розіслати їх по всій дільниці, залишаючись під охороною всього п’яти чи навіть сотні десятків прибічних, він точно срався в штани зі страху. Знав, що цього разу справи зайшли надто далеко, більшість гільдій — проти нього, а ті, які ще ні, кожної миті можуть долучитися до Цетрона. Тож він вирішив взяти всіх, аби перечекати. Кожен місяць наближав графа до перемоги в цій війні зі злочинністю, тож Ґригас знав, що якщо він проживе достатньо довго, то коли вийде з облоги, навколо не залишиться нікого, хто міг би йому загрожувати.

Думка була логічною й дуже, дуже розсудною. Пояснювала майже все, хоча ігнорувала один факт. Звідки, най йому грець, Григас знав, що Бендорет Терліх не визначить наступною ціллю саме його? Чи ж уважав, що ці кілька сотень зарізяк зуміють зупинити міську охорону, підтриману Праведними й чарівниками? Якщо Каракатиця не протримався в каналах довше, ніж два дні, то склади падуть за кілька годин. Незважаючи на чималу колекцію зброї та укріплення на дахах, Альтсін не дав би їм багато шансів.

Висновок виникав сам по собі.

Ліга насправді вже не мала ватажка, еге ж? Була лише одна причина, через яку Ґригас міг бути впевений, що Праведні не вдарять по ньому. Причина, яка пояснювала й те, чому граф так легко розгризає структуру Ліги й без жодного зусилля її проріджує.

Кожного можна купити.

Він кисло посміхнувся й опорожнив флягу.

Люди у відчаї…

…він дивиться на північ. Завтра вони підуть з цієї безіменної височини, назви якої так і не дізналися, бо народ, який тут мешкав, був вирізаний до ноги або втік на південь. Три великі битви, п’ять тисяч убитих.

Нарешті він зламав дух амулен’дрех, блакитношкірих.

Ключем виявилися їхні укріплені поселення, сповнені самиць і щенят. Вони завжди боронили їх із такою завзятістю, що він волів уникати навіть малих зіткнень поблизу. Але ж нарешті він знайшов спосіб, аби використати це проти них. Втягав їх у битву, а потім відсилав сильний загін, який атакував вогнем, чарами й залізом найближче поселення. Воїни на полі завжди відчували, що їхні самиці гинуть, ламали стрій та неслися до рідних, забувши про оборону. Його кавалерія косила їх, наче збіжжя.