Може, він так довго жив у страху перед демоном, що тепер власна пам’ять викидала йому колінця.

Або ж той знайшов спосіб, аби приховати свою присутність. Сьогодні вранці Альтсін прийняв рішення. Він має перевірити, що коїться — незважаючи на кошти. Існував дехто, хто міг йому допомогти.

Явиндер.

* * *

Острів не змінився: він досі був тією самою кам’яною острогою, ввіткнутою в нурт річки, з тією самою кволою травичкою й тією самою хатинкою, склепаною з абичого. Дим, який здіймався крізь дірку в даху, інформував, що ясновидець удома.

Альтсін підійшов до кришки скрині, що була повішена на шкіряних завісах і виконувала в домі Явиндера функцію дверей, а тоді безцеремонно ввалився всередину. За всі ці роки він навчився одному: якщо старий не хотів із кимсь балакати, то хатка була порожньою. Стовп диму з вогнища був таким собі запрошенням.

У казанку на тринозі, над малим вогнищем, булькотів суп. Явиндер сидів під стіною і завзято копирсався у кількох мішечках.

— Сідай оно там, на тій скрині. Тільки нічого не вкради.

Оце і все, якщо говорити про привітання.

— Мені не здається, що ти тут маєш щось цінне.

— Мабуть, нічого такого цінного, як п’ятсот імперських.

— Новини розходяться швидко, — злодій присів на скриню. — Що готуєш?

— Суп. Трохи яловичини, моркви, гороху й квасолі, — Явиндер підійшов до казанка й кинув усередину жменю трав. — Як з’їси, то твої вітри почують у всьому місті, але зате кишки добре попрацюють.

— Вчора ти теж такий їв, чи це проходила гроза?

— Хе-хе. Добре. Щось у стилі старого Альтсіна, хлопчика з порту, злодія й задираки, який інколи думав шлунком, подекуди — передком, а вряди-годи, — ясновидець стукнув себе в груди, — оцим. Але майже ніколи не головою. Проте той хлопець помер. Барон Евеннет-сек-Ґрес убив його в двобої, хоча й сам заплатив за це життям. А питання моє залишається без відповіді: то хто ж повернувся до міста?

Альтсін нахилився й простягнув до вогню долоні.

— Я чую це питання не вперше. Цетрон теж мав сумніви, але погодився на мій план.