— Кожна річ на світі має свого духа. Ця колода, на якій я сиджу, також. А коли вона розпадеться — її дух стане частиною духів комах, рослин і грибів. Це правда, яку знають відьми, дикі чарівники й шамани. Правда, яку меекханські маги, що стоять на чолі шкіл аспектованої магії, та вищі жерці, що керують душами із золочених тронів, хотіли б викреслити з обличчя світу. Висновки, які можна отримати з цього знання, лякають їх до глибини душі.

— Не духа. Душу.

— Так. Вона має душу, — ясновидець не відводив погляду від баюра, а його зморшкувате обличчя скривилося в короткій посмішці. — Бачиш. Вона знову здригнулася.

Поверхнею калабані — заглиблення в землі сягало ледве кілька ярдів завширшки — пішли ліниві кола.

Явиндер нарешті глянув на нього. Білі очі зміряли його знизу вгору.

— Йдеш на війну?

— Це аж так помітно?

— Якщо знати, як дивитися… — порух плечима був надто вимовним.

Альтсін втупив погляд у воду.

— Знову ворухнулося, — відізвався нарешті, щоб перервати тишу, яка встановилася. — Що воно? Риба?

— Жаба. Остання в цьому місці. Помирає. Не хоче помирати, але їй вже нічого їсти. Тож уже багато днів конає з голоду.

— Цікавезно.

— Ні. Страхітливо. Вона біля самого краю, ця ікра. На щастя для наступного покоління, вона вкрита отруйним слизом. Тисячі малих пуголовків. Чекають із вилупленням, аж доки стара жаба не помре, бо в іншому випадку почала б їх жерти. Щойно вона сконає — почнеться. Вилуплення. Пуголовки наповнять баюру, живитимуться старими водоростями з її дна. І зростатимуть. Якогось дня почнуть змінюватися на жаб і зрозуміють, що водоростей їм вже не вистачає. Будуть голодувати. А потім почнуть жерти одне одного. Полюватимуть на своїх поміж камінням й продовжуватимуть зростати. А коли нажеруться — почнуть злягатися. І відкладати ікру. Й далі продовжувати полювати. І їх буде все менше, аж доки не залишиться одна, яка хоч і заморена, але не сконає з голоду. А потім знову вилупляться пуголовки.

— Цікавезно, як я й казав. А тепер розкажи мені про цю чудову дику травичку, яка росте навколо.

Вираз обличчя ясновидця не змінився.

— Навіщо ти, власне, прийшов?

— Коли я був у воді, вчеплений у твоє весло, обіцяв собі, що якщо виживу, то знайду тебе й випущу тельбухи. А потім… я бачив свої сни й видіння. Вона, Ельгаран, витягнула їх з моєї голови… Проте… це не має сенсу.

— Усе має сенс, Альтсіне. Хоча інколи цей сенс може не сподобатися нам.

— А інколи може нас убити? Перетворити на нищівне чудовисько, яке прагне смерті всьому живому?

— Стається й таке.