Альтсін завагався, потім присів на колоді поряд із ясновидцем.

— Річка… Спогади, яка вона відкрила… Я не знаю, що саме вони значать. Авендері? Це спомини когось із божих начинь? І… самого бога?

— Може бути, Альтсіне, може бути.

— Що зі мною коїться? Чим є те, що сидить у моїй голові?

Ясновидець дивно засміявся.

Підняв жменьку камінчиків, зважив їх у руці, а потім кинув догори над баюрою. І стрибнув, наче виштовхнутий пружиною.

Раптом у долонях старця з’явилася сокира, дивна зброя з лезом, що виблискувало золотим півколом, із держаком в чотири стопи. Альтсін не встиг здивуватися, а Явиндер уже висів над ним, простягнувшись у повітрі, а сокира описувала коло. Ухил!

Він зійшов уліво, легко балансуючи на напівзігнутих ногах. Обидва кинджали вже були в руках, але було відчуття, що цього замало, що руки повинні тримати іншу, важчу зброю. Він прийняв лезо сокири на ґарду кинджала, змінив напрямок удару, другою рукою вдарив уперед, але ясновидець був задалеко, зброя надавала йому великої переваги. Вони відстрибнули один від одного. І знову зійшлися. Сокира Явиндера тяла повітря, перетворюючись на золоту смугу. Зійти. Уперед. Ближче!

Альтсін ударив ліктем в обличчя ясновидця з такою силою, що біль відізвався аж у плечі, кинув кинджали, схопив старого за руки й притягнув до себе. Копнув коліном в черево, додав ударом голови, вони покотилися камінням. Раптом він опинився згори, притискаючи шию Явиндера держаком своєї сокири. Натиснув міцніше, навалився всім тілом. Ну! Гинь!

Він шарпнувся, підірвався із землі, все ще стискаючи руки на вирваній у ясновидця зброї. На мить, меншу ніж удар серця, видіння сокири, яка розрубує безвладного Явиндера на шматочки, цілковито заволоділо ним. Бойовий шал мав присмак холодної, кришталево чистої води на губах мандрівника, що загубився посеред пустелі й голодував уже багато днів. Спокушав: „Занурся в мене. Наповнись. Давай!“.

Ні!

Із диким криком він відкинув зброю далеко від себе. Нахилився й схопив старого за вбрання.

— Чому? — видихнув тому в обличчя.

Посмішка на закривавлених губах виглядала майже чуттєвою.

— Слухай.

Ш-ш-ш-ш-ш, плюс-с-с-с-сь.

Камінчики, що падають на берег і поверхню води. Альтсін завмер. Скільки часу минуло з тієї миті, як Явиндер підкинув їх у повітря?

— Я мав упевнитися, — старець говорив невиразно, губи його починали напухати. — О Володарко. Кров. Моя власна. Знаєш, скільки часу я не відчував присмаку власної крові? І зуб… Прокляття, в мене зуб хитається.

Здавалося, він був у захваті. І водночас був переляканий.