* * *

Привітання змінюються. Інколи це потиск, іншим разом — поцілунок або ж кидання на шию.

Ніколи не слова.

Дівчинка не говорить. Ніколи не видає жодних звуків, ніколи не плаче й не усміхається. Йому це не заважає. Порівняно з тим, що найчастіше його оточує — брязкіт зброї, галас битви, стогони та схлипи конаючих, — ця тиша стає благословенням.

Інколи він дивиться на її душу й бачить, як та палає все яскравіше. «Може», — думає він тоді, — «доведеться відкрити перед нею ворота власного царства, аби вона зуміла розмістити там таку Силу.

Якщо ні…

Він не хоче про це думати.

* * *