— Пане! — верескнув Біджаз.

— Якщо любиш мене, — вів далі Пол тією ж бойовою мовою, — зроби мені цю послугу. Убий його, перш ніж я піддамся!

— Ніііі! — закричав Біджаз.

Його голос раптово урвався із страхітливим хряскотом.

— Я зробив йому добру справу, — промовив Айдаго.

Пол схилив голову, прислухався. Траурної процесії вже не було чутно. Він подумав про прадавній фрименський ритуал, що відбувається тепер у глибинах січі, далеко в кімнаті смерті, де плем’я повертає собі свою воду.

— Вибору не було, — сказав Пол. — Ти це розумієш, Дункане?

— Розумію.

— Є речі, котрих людина не в стані витримати. Я втрутився в усі можливі майбуття, які міг створити, аж поки не виявилося, що це вони створили мене.

— Мілорде, ви не повинні були…

— У цьому Всесвіті є проблеми, які не мають розв’язання, — промовив Пол. — Нічого. Нічого не можна було зробити.

Кажучи це, Пол відчув, що його зв’язок із видінням розривається. Розум, придушений нескінченними можливостями, стиснувся. Втрачене видіння стало вітром, що віяв там, де бажав.

***

***

Кажемо про Муад’Діба, що він відійшов у подорож в ті краї, де людина не залишає слідів на піску.

Пісок відділяла канава з водою — зовнішня межа насаджень, що належали до січі. Далі кам’яний міст, що починався під ногами Айдаго, а за ним відкрита пустеля. У нічному небі за спиною проступав скельний масив січі Табр. Світло обох місяців приморозило його високі краї. Сад спускався просто до води.

Айдаго зупинився на краю пустелі й вдивлявся у квітуче гілля над тихою водою, у чотири місяці: два з-поміж них відображались у воді, а ще два були справжніми. Дотик дистикоста до шкіри здавався йому масним. Незважаючи на фільтр, у ніздрях відчувався запах вологого кременю. У саду зловісно висвистував вітер. Він прислухався до звуків ночі. У траві край води шелестіли кенгурові миші; гучні крики яструбиної сови луною розходилися в тіні скель, а з відкритого бледу доносився шерех звіюваного вітром піску.

Айдаго повернувся на звук.