На залитих місячним сяйвом дюнах ніщо не рухалося.

Сюди Пола привів Тандіс. Відтак повернувся, щоб доповісти про все. Пол пішов у пустелю, як фримен.

— Він був сліпим, по-справжньому сліпим, — наче виправдовуючись, говорив Тандіс. — Раніше було в нього видіння, про яке він нам казав… але…

Він знизав плечима. Сліпих фрименів покидали в пустелі. Муад’Діб міг бути Імператором, але також і фрименом. Хіба він не заповів, щоб фримени охороняли й виховували його дітей? Він був фрименом.

Айдаго бачив перед собою скелет Пустелі. Посріблені місяцем кам’яні ребра проглядали крізь пісок, а за ними починалися дюни.

«Я не мав права навіть на мить покидати його самого, — міркував Айдаго. — Я знав, що в нього на думці».

— Він сказав мені, що майбутнє більше не потребує його фізичної присутності, — доповів Тандіс. — Залишивши мене, він обернувся й гукнув, і ось його слова: «Тепер я вільний».

«Бодай тобі дідько!» — подумав Айдаго.

Фримени відмовилися послати ’топтери чи будь-які інші пошукові загони. Порятунок суперечив їхнім давнім звичаям.

— За Муад’Дібом прийде хробак, — сказали вони. І завели пісню про тих, котрі віддали себе пустелі, про тих, чия вода дісталася Шай-Хулуду. «Мати піску, батьку Часу, початку Життя, дайте йому перехід».

Усівшись на пласкому камені, Айдахо вдивлявся в пустелю. Ніч вкрила її маскувальними плямами. Годі було розгледіти, куди пішов Пол.

— Тепер я вільний.

Айдаго промовив ці слова, вражений звуком власного голосу. На якийсь час він дозволив своїм думкам відбігти в минуле, згадати той день, коли він повів малого Пола на морський ринок на Каладані. Відблиски сонця на воді, мертві дари моря, призначені для продажу. Айдаго згадав, як Ґурні Галлек щось награвав для них на балісеті, згадав радощі, сміх. У його свідомості загойдалися ритми, ведучи мозок, наче невільника, уздовж каналу забутої насолоди.

Ґурні Галлек… Ґурні звинуватив би його в цій трагедії.

Музика пам’яті зникла.

Він згадав Полові слова: «У цьому Всесвіті є проблеми, які не мають розв’язання».