Нік був чи не єдиним хлопцем, що втрапив туди без блату. Його запримітив монах з коледжу, коли він бився на вулиці зі своїм ровесником. Монаху видалося, що у хлопця неабиякі здібності до бойових мистецтв (він навіть казав, що подібній майстерності за одне життя не навчишся) Саме він упрохав батьків віддати Ніка на навчання і на довгі роки став його Гуру.

Життя в коледжі відрізнялося від земного настільки, що, опинившись після випускного за його межами, Нік довго почувався інопланетянином.

Оточуючі були іншими. Єдиний інтерес для них становили заробітки. В проміжках між зароблянням грошей вони їх витрачали. Цей процес називався у них — розслабоном. Таким чином вони заробляли гроші, аби віддати їх і знову заробляти, щоб віддати… Так тривало безперервно.

Гарна освіта і фізпідготовка допомогли Нікові влаштуватися на роботу в спецслужбу до Хардроуна. Проте друзів, окрім брата Рена, йому так і не вдалося знайти.

Знадвору донеслась музика і Нік повернувся до реальності…

Сувій…Що далі робити з ним? Повернути в залу Пудра — нереально, продовжувати переховувати — складно. Якесь замкнене коло.

Про що саме йдеться в Сувої Нік міг лише здогадуватися. Проте, вже той переполох, який викликало його зникнення, доводило його цінність.

Нік зітхнув і вже вкотре пощупав тонку пластинку, яка не давала спокою скільком людям у світі.

«Не зрозуміло навіщо Святійші не знищили Сувій, адже він становить величезну небезпеку для існування усього їхнього брехливого вчення», — подумав Нік.

Він дістав пластинку і покрутив її в руках. Раптом в голові сяйнуло — його неможливо знищити. Він не горить, не плавиться, не ламається. Єдине, що можна з ними зробити — надійно переховати до кращих часів. Холодний піт виступив на чолі. Він раптом відчув себе не охоронцем, а заручником Сувою.

Чи знав про це Хардроун? Можливо він свідомо штовхнув його на цей вчинок, а сам зник, щоб уникнути будь-якої участі в подальшій долі Сувою?

6. Арніка

Коли двері повільно прочинилися і на порозі з’явився білявий, дівчина полегшено зітхнула. Принаймні цього разу він був одягнений.

— Проходь, — мовила вона власним тоном, який однак не приховав хвилювання.

Хлопець нерішуче пройшов на середину кімнати, роззираючись навсібіч, спинився напроти дивану, який навіть складений за розмірами міг змагатися з полігоном, крадькома покосився на нього, проте сісти не наважився.

Його погляд не залишився непоміченим для дівчини. Вона розлютилася: «От негідник, тільки одне має на думці», сховала тремтячі руки за спину і серйозно запитала:

— Як твоє ім’я?