– Вони не в курсі, – відповів Міллер.

– Що?

Він повернувся, аби глянути на Голдена. Зараз у стерна стояв перший Міллер, детектив, оптиміст, той, що хотів розібратися. Його само-смерть не боролася, бо вона, звісно, не боролася взагалі. Міллер підняв руку, мов читав лекцію новачку:

– Вони не знають, що воно таке, або не розуміють, до чого це призведе. Воно несхоже навіть на камеру тортур. За усім наглядають, еге ж? Датчики для води і повітря. Це чашка Петрі. Вони не знають, що робить ця хрінь, яка вбила Жулі. Але таким робом хочуть дізнатися.

Голден насупився:

– В них що, лабораторії нема? Місця, де ти можеш капнути цим лайном на якихось тварин абощо? Тому що в ході цього експерименту явно були допущені помилки.

– Можливо, їм потрібен справді великий зразок, – міркував Міллер, – чи це не над людьми дослід. Можливо, їм цікаво, що станеться зі станцією.

– Яка життєрадісна думка,– в’їдливо прокоментував Голден.

Жулі Мао в Міллеровій голові відкинула волосся від очей. Вона була суворою, у погляді читалися вдумливість, зацікавленість, стурбованість. Це все мало сенс. Це було схоже на одну з тих проблем небесної механіки, в якій кожен рух і поштовх здаються випадковими, аж поки не вкладаються в красиве рішення. Що було нез’ясованим – стало неминучим. Жулі йому посміхалась. Жулі була як Жулі. Якою він уявляв, такою вона й була. Міллер, що підписався під власною смертю, посміхнувся у відповідь. Вона зникла, а його розум перемкнувся на шум від машин пачінко і низького, демонічного плачу натовпу.

Ще одна група з двадцяти чоловіків, пригинаючись, мов півзахисники в американському футболі, рвонули до найманців, котрі перегороджували перехід до порту. Кулеметник поклав усіх.

Коли звуки черг затихли, Голден промовив:

– Якби в нас було достатньо людей, ми б це зробили. Всіх не переб’ють.

– А для цього в них є патрулі, – відповів детектив, – забезпечують неможливість організації достатньо масової атаки. Продовжують мішати в горщику.

– Але якби це був натовп. Тобто справді великий натовп, він би міг…

– Можливо, – погодився Міллер. Щось у його грудях хлипнуло, хоча за хвилину перед тим нічого подібно не відчувалося. Він вдихнув повільно, глибоко, і хлип стався знову. Він його відчував у глибині лівої легені.

– Ну, хоча б Наомі втекла, – не заспокоювався Голден.

– Це добре.

– Вона неймовірна. Вона ніколи не наразить на небезпеку Алекса і Амоса. Я хочу сказати, що вона серйозна. Професійна. Сильна, знаєш? Тобто вона справді-справді…

– …симпатична на додачу, – підхопив Міллер, – чудове волосся. Очі.