Міллер кивнув на найманців.

– Вони в курсі. Поглянь на них. Вони не злякалися, вони не розгубилися. Вони чекали на це.

– Ти вважаєш, це означає, що вони відійдуть?

– Вони не збираються тут тусуватися. Підводься.

Неначе виконуючи власний наказ, Міллер застогнав і став на рівні. Коліна і хребет дуже боліли. Хлюпання в легенях стало серйознішим. У животі постійно і по-різному бурчало, що в інший час викликало б занепокоєння. Лише розпочавши рухатись, він зрозумів, наскільки постраждав. Шкіра його хоча ще й не боліла, але вже починала: момент між сильним опіком і пухирем, що з’явиться на попеченій шкірі. Біль буде рости, якщо він житиме.

Якщо виживе, то болітиме скрізь.

Само-смерть тягнула його назад. Почуття відпущення, полегшення, покою бриніли, як найцінніші дари, що він їх от-от втратить. Навіть коли тряский, зайнятий, машиноподібний розум продовжував скрипіти, тертися, скреготати, але рухатися вперед, м’яка, потовчена серцевина Міллерової душі підштовхувала його зупинитись, сісти і чекати, аби проблеми самі розв’язалися.

– Що ми шукаємо? – перепитав, піднявшись, Голден. Кров’яні судини в правому оці не витримали, і біла склера перетворилася на м’ясну, яскраво-червону.

Що ми шукаємо, луною повторила само-смерть.

– Вони мають відступити, – відповів Міллер на перше питання, – а ми за ними. Лиш триматимемо дистанцію, аби замикаючим не свербіло нас підстрелити.

– А всі не вирішать зробити те саме? Тобто якщо солдати відступлять, то чи не весь люд звідси побіжить до порту?

– Я думаю, так, – погодився детектив, – то ж давай спробуємо прослизнути попереду натовпу. Он поглянь.

Особливо не було на що дивитися. Майже непомітна зміна у поставі найманців, зміщення їх колективного центру маси. Міллер кашлянув. Це було болючішим, аніж мало би.

Що ми шукаємо? його само-смерть запитала знову, з завзяттям. Відповіді? Справедливості? Ще однин шанс всесвіту копнути нас у міжніжжя? Що за цією аркою такого, що може бути швидшою, чистішою, менш болісною версією цівки нашого власного пістоля?

Капітан найманців зробив звичайний крок назад і попрямував геть з поля зору. Там, де він щойно був, стояла Жулі Мао, проводжаючи його поглядом. Вона глянула на Міллера. Вона йому помахала.