— Втомився… Тут нелегко. Ви переконаєтеся самі. Ці три дні… — Леслі не закінчив і відвернувся.

— Ризикуєш тут скрізь, — продовжував він після короткого мовчання, — але в таких місцях, як це, особливо… Ось ви запитали про фантоми. Та хіба в них річ! Хіба в них головна небезпека? Навіть якщо вони справді виникають, а не придумані таки нами… На цій планеті печать прокляття… Чому тут не виникло життя? А якщо виникло, чому загинуло? Тут був кисень, була вода, маса води… Вдень у екваторіальній зоні температури й зараз плюсові. Тут і на Землі світить одне Сонце. То в чому річ? На Землі я ніколи не думав про це. Лише тут і особливо в цій клятій шахті… Людині тут спадають на думку дивні речі… Це не від надлишку вільного часу. Немов нашіптує хтось… Хтось, до кого наближаєшся, спускаючись сюди. Печать прокляття накладена на ці пустелі, цей лід… Іноді мені здається, ми ладні зірвати її, і мені стає страшно. А ви, ви тут нічого не відчуваєте?

— Ні, — Кирило заперечно труснув головою, допитливо вдивляючись у обличчя Леслі.

Очі його за димчастими скельцями окулярів він розгледіти не міг, але посіпування кутиків рота свідчили, що американець на межі нервової напруги.

— Те, що ви кажете, Фреде, дуже цікаво, — якомога спокійніше і м’якше сказав Кирило, — ми обов’язково повернемося до цієї теми. Але час підніматися і братися до роботи. — Він указав нагору.

— Так-так, звісно, — кивнув Леслі, — давно пора. Йдіть уперед. Я за вами.

Піднімаючись, Кирило чув у навушниках шолома уривчасте дихання Леслі. Іноді доносилося мимрення. Схоже було, що американець розмовляє сам із собою. Кирило розрізняв обривки деяких фраз: «Енріке зрозумів перший»… «Машина могла помилитися»…

У десятку метрів від устя Кирило раптом почув голос Сергія:

— Ну де ви там, чому мовчите?

Він приготувався відповісти, але його випередив Леслі:

— Піднімаємося, вже біля виходу.

Тон його голосу здався Кирилові ненатурально бадьорим.

— Чому не відповідали?

— Не чули, — сказав Кирило. — Давно викликаєш?

— Давно. І не бачив світла ваших ліхтарів.

— У цієї шахти свої особливості, — знову долучився Леслі, — поглинає і світло, і радіохвилі, і діє людям на нерви. Щоправда, не всім, — і він додав тихо, ймовірно, щоб не розчули на поверхні, — ви забудьте, Кириле, що я базікав там унизу. Все цілковиті дурниці…

Він зупинився й озирнувся. Кирило також озирнувся. Позаду був густий, здавалося, відчутно щільний морок. Світло ліхтарів майже не проникало в нього.

— Коли ми спускалися, було інакше, — невпевнено відзначив Кирило.

Леслі посміхнувся:

— Так само, колего. Ми світили собі під ноги… Дивне місце, еге ж?