— Розумію, — сказав Юрій і тихо додав: — Я зроблю все, що необхідно.

— Не сумніваюся, але будь уважний. Радіозондування таких масштабів — надзвичайно відповідальна і дуже вартісна операція. Та ти знаєш… І ще одне, Юро… Ти не змінив… свого рішення?

— Ні.

— Якщо я повинен буду залишитися, твої шанси зростають. Ти — мій найближчий помічник. Я наполягатиму на твоїй участі в експедиції. Гадаю, що Рада візьме до уваги моє прохання.

— Дякую, ата[145].

— Подяка цілком зайва. Я чиню так не задля тебе, а для успіху справи… І, відверто кажучи, як людина я б волів, щоб ти залишився… Зі мною і з Лю… Ти ще не говорив їй?

— Ні.

— Треба було сказати.

— Навіщо? Поки все не вирішилося… Якщо вирішиться, вона зрозуміє…

— Звісно, але від цього їй не буде легше. Це не звичайна розлука на місяць, на рік. Ми не знаємо, що таке час. При сучасному рівні уявлень про нього не можна гарантувати вашого повернення на Землю… за життя нинішнього покоління. А може бути й гірше… Ви повернетеся молодими, а на Землі за час вашої відсутності мине шістдесят-сімдесят років і твоя Лю стане старою. Та ти знаєш про все це.

— Знаю! Але не вірю.

— І я не хотів би вірити, мій хлопчику. Сподіваюся, ми ще зустрінемося.

— Ви кажете так, наче питання про мою участь уже вирішене.

— Ймовірно, так і буде, якщо ти не зміниш свого рішення.

— Не зміню.

— Якши[146], голубе. Пам’ятай про зондування!

Професор піднявся в кабіну стратоплана. Металеві двері безшумно засунулися. Через хвилину срібляста стріла, ковзнувши по бетонній смузі, круто злетіла в небо і зникла у фіолетово-синій імлі.

Юрій поволі попрямував у бік ангару. Отже, його мрія близька до здійснення. Дивно, зараз він не відчував радості від цієї думки.

* * *