Юрій переводить погляд на приймальні екрани. Матові прямокутники мовчать. За скляним куполом Головного пульта управління поволі кружляють сніжинки. Вони зникають, не встигнувши доторкнутися до прозорої поверхні. Сніг не може покрити купол. Звідси завжди має бути видно величезні антени радіотелескопів на крижаній вершині Чимтарги. Втім, зараз вершина запнута хмарами.

«Голосування, звісно, вже закінчилося, — думає Юрій. — Коли б не космічне зондування, радіостанції повідомили б імена учасників експедиції. Ймовірно, повідомлять сьогодні увечері. А можливо, завтра. Хто полетить?..»

Щось промайнуло у просвіті хмар. Стратоплан, зробивши півколо над обсерваторією, стрімко йде на посадку в долину. Що за божевільний прилетів сюди в таку погоду при вимкнених радіомаяках? Чи зуміє щасливо приземлитися? Бетонна смуга ракетодрому дуже коротка. Юрій стривожено дивиться вниз у долину. Але стратоплана вже не видно, він зник у хмарах за відрогом хребта. Треба б зв’язатися з ракетодромом, дізнатися, як пройшла посадка і хто прилетів, але зараз не можна відходити від приладів…

Знизу гвинтовими сходами піднімається лаборант.

— Як справи? — питає Юрій.

— Усе чудово. Ефір виє, мов знавіснілий океан. Цей імпульс буде найбільш потужним.

— Скільки ще залишилося?

— Дванадцять хвилин.

«Ще дванадцять хвилин — і велике зондування закінчиться. Життя повернеться в нормальну колію… Якщо воно виявиться вдалим, це стане спільною перемогою всіх людей Землі».

Чути неголосне клацання, і на пульті спалахує зелена лампочка.

П’ять хвилин… Юрій перевіряє інтенсивність підсумованого радіовипромінювання, яке висилає зараз у космос радіостанція Місяць-головна. Воно значно вище від розрахункового. Радіоінженери Землі вичавили із земних станцій усе, що вони можуть дати.

Минуть десятки років. Людям майбутнього це велике зондування видасться дитячою забавкою. Вони навчаться підтримувати радіозв’язок з найвіддаленішими світами космосу й зі стрімкими зорельотами, що мчатимуть крізь простір і час. Можливості радіо стануть безмежними. Але зараз люди Землі не в змозі зробити більше того, що вони тільки-но зробили. Лунає серія дзвінків, червоні вічка електронних машин гаснуть. Радіостанції Землі виходять зі спрямованого каналу випромінювання. Велике зондування закінчене. Тепер залишається чекати результатів…

Юрій відкидається на спинку крісла й відразу ж чує швидкі кроки. Хтось біжить по гвинтових сходах. Він озирається. Це Леона. На ній сірий, облямований хутром комбінезон пілота. У руках шолом з опуклими скельцями окулярів. Рудувате волосся розтріпалося, в очах сум’яття і тривога.