— Ну-ну, заспокойся. Я ніколи не бачив тебе такою.

— І не побачиш більше, — шепоче вона, тремтячи. — Це… дрібниця… Посадка… важка… Злітна доріжка покрита снігом…

— Заспокойся. Все буде гаразд.

— Звичайно. Все має бути гаразд. Я твердо вірю… Яка ж я дурна… яка дурна…

— Не можу погодитися, — посміхається Юрій. — До речі, і Кранц, вочевидь, дотримується моєї думки…

— А старт коли?

— В середині червня.

— Значить, ще два місяці… Так мало…

Спалахує екран внутрішнього відеофону. Хтось кличе Юрія в центральну апаратну. Кілька разів повторює одну і ту саму фразу. Нарешті Юрій збагнув — викликають до великого відеофону з Рузвельта. Юрій садовить Леону в крісло перед головним пультом управління.

— Зачекай тут. Я зараз…

Леона сидить нерухомо, спрямувавши широко розплющені очі на матові прямокутники екранів. Вікна, націлені в неймовірну далечінь космосу, здаються непроникними.

— Ну і що тепер робити, що? — питає Леона, не відриваючи погляду від екранів.

Екрани мовчать… Припавши головою до холодного пульта, Леона беззвучно плаче.

* * *

Настав день старту. Юрій і Леона приїхали на космодром до світанку. Бетонною доріжкою, подекуди вже засипаною піском, вони дісталися до корабля.

Шість ніг-стабілізаторів, схожих на велетенські колони, піднімалися з бетонних майданчиків до величезного кільця, що оперізувало нижню, циліндричну частину корпусу ракети. На оберненому донизу боці кільця чорніли розтруби дюз. Через декілька годин з них вирвуться сліпучо сяючі струмені перетвореної на енергію речовини.

Ажурна конструкція ліфта, прихилена до корпусу зорельота, здавалася ниткою павутини, зачепленою за стовбур вікового дуба. Нитка вела на висоту ста метрів над землею до верхньої — веретеноподібної частини космічного корабля, в якій рзміщувалися кабіни астронавтів.

Схід поступово світлів. Багряною загравою розгоралася зоря, забарвлюючи хмари і гребені барханів.