Юрій відчув, як здригнулися пальці Леони. Він швидко поглянув на неї. Відкинувши назад голову, вона слухала Кранца. Губи були щільно стиснуті. Вкрите засмагою обличчя здавалося вирізьбленим із каменю. Лише пасмо волосся, що вибилося з-під шапочки, тріпотіло від поривів вітру.

Ще декілька чоловік змінилися на високому постаменті. Відтак усі заворушилися і заговорили відразу.

Юрій обняв Леону.

— Уже? — запитала вона, немов прокидаючись зі сну.

Юрій щось шепоче їй, але вона розрізняє лише найостанніші слова:

— …і нехай час прискорить свій біг.

— І нехай час прискорить свій біг, — мов луна, повторює Леона.

Юрій цілує її. Відтак обіймає Таджибаєва, потискує руки оточуючим. На декілька секунд він зникає в натовпі, та Леона знову бачить його у вікні всюдихода. У всюдиході їх п’ятеро — четверо астронавтів і шофер. Шофер — єдиний, кому дано право провести їх до самого зорельота. Це славнозвісний математик — резервний учасник експедиції. Він полетів би у випадку, якби один з астронавтів не зміг узяти участі в експедиції. Тепер він залишається на Землі. Він проведе їх до космічного корабля і повернеться. А вони…

Всюдихід рушає.

— До швидкої зустрічі… Я чекатиму! Чекатиму… — кричить Леона, але її крик тоне в різноголосому хорі побажань.

Вже давно зник усюдихід, осіла піднята ним курява, а Леона все ще не може відірвати погляду від далекого скруту бетонної дороги.

Хтось торкається до плеча Леони. Це батько.

— Ходімо, — каже він, — треба спуститися у сховище. Старт через п’ятнадцять хвилин.

Леона слухняно спускається нескінченними похилими коридорами. Вона рахує сходинки. Двісті… двісті п’ятдесят… триста, — значить, ще п’ять хвилин. Вона намагається зміркувати, скільки ж залишилося, і не може.

Нарешті спуск закінчений. У низькій кімнаті підземного сховища кількадесят чоловік. На стінах пульти управління, ряди індикаторів, кнопок, лампочок. У центрі великий екран. Біля екрану Кранц і Бо Цинь.

Батько підходить до екрану й натискає клавіші пульта. Екран освітлюється. Леона бачить зореліт. Павутини ліфта вже немає. Прямокутний отвір у верхній частині ракети зник.

— Вони вже всередині, — чує Леона, — залишилося п’ять хвилин…

«П’ять хвилин, — думає вона, — це ще триста сходинок униз…»

Лунають уривисті фрази команд. На бічному екрані з’являється чиєсь обличчя. Це капітан корабля. Він у польотному комбінезоні, але ще без шолома. Він доповідає про готовність. Хтось устав за спиною капітана. Зображення нерізке, і Леона не може зрозуміти, хто це.

Команди перетворюються на серії цифр.