— Ви про що? — запитав Стонор, дивлячись убік.

— Про Генріха, звісно. Якщо так піде далі, він не протягне і трьох днів.

— Вам видніше…

— Але я безсилий! — крикнув лікар. — Розумієте, безсилий! Я випробував усе, що маю. Щоб лікувати, треба знати джерело ураження. Це не блискавка, в усякому разі не звичайна блискавка і не радіоактивне випромінювання. Я не вмію творити дива…

— Ну, а що ви хочете від мене?

— Не розумієте? — злісно примружився Жиро.

— Ніє.

— Дозволу зв’язатися з радянською станцією. Можливо, що й їх лікар буде безсилий, але це останній шанс зберегти Генріхові життя.

Стонор насупившись мовчав.

— Ви не маєте права відмовлятися! Якщо він помре, гріх ляже й на вас.

Стонор осміхнувся.

— Що зміниться, якщо він помре на руках радянського лікаря?

— В усякому разі, знатимемо, що випробували всі засоби, які були доступні.

— Слабка розрада.

— Можливо. Але шанси є. Я знаю, що росіяни останніми роками добилися великих успіхів при лікуванні всіляких паралічів. Лікар радянської станції — відомий учений. Не те, що я…

Стонор знову осміхнувся, поплескав Жиро по плечу.

— Кого ти хочеш обдурити, Рішаре?

— Обдурити?

— Вся твоя дипломатія не варта жмені снігу. Хочеш позбутися відповідальності. Мати можливість сказати: «Я не сам проводжав його в кращий світ. Ми порадилися з колегою». Заспокойся, ніхто не стане винуватити тебе, якщо він помре.

— Ти можеш як завгодно тлумачити мою наполегливість, Стоноре, — тихо сказав лікар. — Навіть таким чином або ще гірше. Коли я тверезий, я надто низько ціную себе, щоб ображатися на таке… Подумати, яка безодня підлоти вміщена в кожному з нас!.. Утім, це навіть на краще, що ми так добре пізнали ціну один одному. Можна відкинути умовності, що іменуються тактом. Отож, я чекаю відповіді, Стоноре, але прямо, без вивертів.