— Дивна думка!

— Але фактично так і було, — продовжував Рассел. — Навіть у ту останню ніч вони, вочевидь, з’явилися лише під ранок, коли розгулялася віхола і ми пішли спати. І всі більш ранні ознаки їх візитів збігалися з негодою. Треба зачекати заметілі, Ральфе.

Аеросани викотилися на невисоке плато, що обмежувало з півночі ущелину Крижаної печери. Внизу, в кінці пологого схилу, з’явилися, немов з-під снігу, верхівки щогл Великої кабіни.

Біля метеобудки їх зустрів Лоу.

— Як справи, Фреде? — запитав Стонор, коли затих мотор і осіла сніжна курява, здійнята потужним гвинтом аеросаней.

— Нічого нового. Втім, ні. Генріхові стало гірше. Лікар каже, що параліч швидко прогресує. Здається, невдовзі ми втратимо і другого товариша, Стоноре.

— У Крижаній печері були?

— Так. Там усе по-старому. Я навіть ризикнув спуститися метрів на триста в лабіринт.

— Сам?

— Лікар вартував біля відчиненого люка, і ми весь час аукали, мов у лісі.

— Ну і що?

— Страшнувато було, але загалом нічого цікавого.

— А як погода, Фреде?

— Барометр падає.

— Буде заметіль?

— Мабуть.

— Рассел вважає, що це на краще.

— Як на мене, також. Принаймні, відпочинемо від безцільного блукання по снігу. Я втомився за ці дні, мов піхотинець після форсованого маршу.

Після вечері лікар покликав Стонора в кухню.

— Треба щось терміново робити, шефе!