— Цей тон вам не пасує, лікарю. Ви перестаєте бути самим собою.

— Це не відповідь.

— А іншої й не буде. Займайтеся самі своїм хворим. А решта полишіть провидінню.

— Значить, відмовляєтеся?

— Вважаю це марним.

— А я, як лікар, вважаю це необхідним.

Кругле лице і тлуста потилиця Стонора почали червоніти.

— Якщо мені не зраджує пам’ять, начальником зимівлі є я.

Лікар сумно потряс головою.

— На жаль! Саме тому я й звернувся до вас.

— Досить. Я вважаю питання вичерпаним.

— А я ні. — Голос лікаря став верескливим і різким. — І я вимушений пред’явити ультиматум. Якщо до ранку ви не погодитеся, я сам звернуся по радіо до зимівників станції «Лазарєв».

— Не посмієш.

— Посмію. Май на увазі, що Рассел на моєму боці.

— А Лоу на моєму… Подумай про наслідки, Жиро!

* * *

Заметіль почалася невдовзі після настання темряви. Сила вітру збільшувалася з кожною годиною. До півночі над Великою кабіною бушував рідкісний за силою ураган. Зірвало прожектор, заліпило снігом об’єктив перископа. Рассел спробував опустити трубу, але її зігнуло вітром і міцно заклинило в тримачі.

Перешкоди перервали радіозв’язок. Лікар не виходив з кабіни, у якій лежав Генріх. Хворий уже не міг говорити. Лише блискучі очі й легке посіпування правого боку обличчя свідчили, що життя ще не зовсім покинуло його паралізоване тіло.