Лоу і Стонор, що намагалися зробити черговий обхід навколо куполу Великої кабіни, повернулися обліплені снігом з ніг до голови.

— Марно, — прохрипів Лоу. — Неможливо втриматися рачки, та й видимість — абсолютний нуль. Можна зіткнутися ніс у ніс із цими самими єті і не розгледіти їх. Кепська погодка для полювання на снігових людей.

— А не чи влаштувати засідку в кабіні аеросаней? — запропонував Стонор. — Вони міцно прив’язані. З кабіни хороший огляд, а якщо увімкнути підігрів, сніг не заноситиме шибок.

— По-перше, ти не дістанешся до аеросаней, — заперечив Лоу, — по-друге, не відчиниш дверцята; по-третє, якщо й відчиниш їх, кабіну заб’є снігом раніше, ніж ти протиснешся всередину.

— Так ми ніколи нікого не впіймаємо, Фреде, — махнув рукою Стонор. — Я б усе-таки спробував.

— Б’юся об заклад, що в таку погоду навіть антарктичні мавпи не виткнуть носа зі своїх крижаних сховків, — сміявся метеоролог. — Їм теж життя дороге.

— Спробувати треба, — втрутився раптом Рассел. — Раз не можна користуватися перископом, сани — єдина можливість продовжувати спостереження.

— Як, Джеку, — здивовано примружився Лоу, — тобі також закортіло заробити мільйон доларів!

— Він гадає, що тутешні єті для прогулянок віддають перевагу саме такій погоді, як сьогодні, — пояснив Стонор. — І, здається, в цьому є певна логіка.

— Ти справді так гадаєш, Джеку?

Рассел кивнув.

— Тоді можна спробувати, — пожвавився метеоролог. — Ризик шляхетна річ, як сказав один полководець, готуючись програти війну.

Першу спробу зробив Лоу.

Проте вже через декілька хвилин він, цілком знесилений, ввалився коміть-головою у вихідний люк, де його чекали Рассел і Стонор.

— Ну?

Метеоролог, відсапавшись, вибухнув лайкою.

— До саней ти доповз?

— Так, хай йому біс, але не зміг відчинити дверцята.

Рассел мовчки обв’язався шнуром, перекинув через плече футляр з телефоном і пірнув у снігові хвилі.

Лоу спустився вниз, у Велику кабіну. Стонор залишився біля входу сам; напружено чекав.