Арати знову загомоніли шумно й привітно, оточили гостей, обіймали, тиснули руки.
Довго не гасли цієї ночі вогнища в стійбищі пастухів. Вітер стих, уляглася курява. Нерухоме повітря було холодне й сухе. У чорному небі над пустелею яскраво іскрилися зірки. Приємним теплом тягнуло від багать, у яких, потріскуючи, горіли сухі гілки саксаулу й карагани[203].
Батсур, лежачи на повстині між Озеровим і Тумовим, упівголосу говорив.
— Наш американець причепився до старого Баточирина, мов колючка до кінської гриви. Більше години балакають. Про що б?
— Третій спосіб вивчення місцевості й обстановки, — посміхнувся Тумов, — розпитування місцевого населення.
— Добре він говорить по-монгольски? — запитав Озеров.
— Краще від мене, — засміявся Батсур. — Загалом зрозуміти можна.
— Цікавий тип, — стиха відзначив Озеров, поглядаючи у бік сусіднього багаття, де сивобородий Баточирин, нахиливши голову, уважно слухав усміхненого Пігастера.
— Розвідник! — процідив крізь зуби Тумов.
— Не лише, — заперечив Озеров, — він і вчений. Мені траплялися його праці з земних струмів та магнетизму. Ти теж маєш їх знати.
— Дурниці. Жодної путньої думки. Фантазія…
— У тебе — все фантазія, — спокійно відзначив Озеров. — А, між іншим, у найфантастичніших уявленнях є зерно істини. Ось, наприклад, сьогодні, вітаючи нас, Баточирин сказав про громових духів, що мешкають на півдні Гобі. Це, звісно, якась легенда. Але мені дуже хотілося б дізнатися про неї докладніше. Ти звернув увагу на ці слова?
— Ні, — сказав Тумов. — Поки він говорив, я намагався пригадати, куди поклав контрольні таблиці для вимірювальних приладів.
— Пригадав?
— Ні.
— А ти не міг залишити їх у Москві?
— Не думаю, — протягнув Тумов не дуже упевнено.
— Це скандал, якщо таблиць не виявиться, — похитав головою Озеров. — Треба завтра ж перевірити… А ви, Батсуре, знаєте легенду, про яку говорив Баточирин? — продовжував він, помовчавши.
— Не знаю, — труснув головою молодий монгол. — У Гобі багато легенд. Тут про кожну долину, про кожну скелю існують легенди. Завтра спитаю Баточирина.