Лікар з одним із робітників натягували білий тент над санітарним наметом.

— Такої спеки ще не було, — сказав лікар, піднімаючи залите потом обличчя. — П’ю і потію, потію і п’ю.

— Як сьогодні ваш пацієнт? — запитав Озеров.

— Однією ногою він уже там… — На рухливому обличчі лікаря з’явилася виразна гримаса. — Другого кроку не даю йому зробити уколами. Але це питання часу.

— Чому, по-вашому, він помирає?

Лікар зняв капелюх і витер хусткою мокру лисину.

— Я міг би приголомшити вас десятком діагнозів, серед яких на першому місці стояли б старість і загальне виснаження, але… — він затнувся.

— Але… — повторив Озеров.

Лікар збентежено засопів.

— Я не можу зробити необхідних аналізів; це лише припущення, можливо занадто сміливе. Здається, він помирає від променевої хвороби.

Озеров і Батсур перезирнулися.

Тихий стогін долинув з намету. Лікар підняв марлеву завісу і зробив крок у темний прямокутник дверей. Озеров і Батсур увійшли слідом за ним.

Старий лежав нерухомо. Він був настільки худий, що обриси кісток проступали крізь тонку тканину простирадла. Здавалося, на ліжку лежить скелет. Очі старого були заплющені, але губи тихо ворушилися. Лікар узяв мляву руку, намацав пульс. Озеров і Батсур схилилися до самого обличчя хворого, намагаючись розібрати, що шепочуть безкровні губи.

— Здається, він кличе когось? — тихо запитав Озеров, поглянувши на Батсура.

— Тс, — прошепотів молодий монгол. — Ймовірно, це ім’я хлопчика. А що, коли спробувати?..

— Цамбине! — знову прошепотів старий.

Батсур м’яко, але рішуче відсторонив лікаря й Аркадія від ліжка хворого, став навколішки і поклав руки на груди старого.

— Я — Цамбин, — тихо, але виразно сказав він по-монгольски. — Я повернувся до тебе. Ти чуєш мене?

Щось схоже на посмішку слизнуло по обличчю старого.

— Ти живий… Громові духи не вбили тебе, хлопчику?.. Ти спустився в пащу Грімкої ущелини і повернувся неушкодженим… Тепер я помру спокійно… Знайшов ти священні блискучі плити громових духів?..