— Так… — відповів Батсур.

— Нікому не кажи про них, хлопчику. Збережи стару таємницю Гобі від настирливих людей. Якщо дізнаються про таємницю Грімкої ущелини, великі нещастя обрушаться на Гобі… Сховай те, що ти знайшов. Іди в печери Атас-Ула… У підземному храмі поклади свою здобич біля ніг статуї Великого Лами. Біля тієї блискучої плити… Пам’ятаєш? На стіні храму зроби напис… Ти повторив подвиг. Хай збережеться пам’ять… серед обранців… Я відходжу… Ти займеш моє місце… Мине п’ять зим, і ти в день танку громових духів… Ти мусиш…

Голос старого звучав усе тихіше й нарешті замовк. Якийсь час губи ще продовжували безгучно ворушитися. Відтак вони здригнулися. Висохле тіло ледь ворухнулося і завмерло.

Батсур уривчасто зітхнув і піднявся з колін.

Лікар підійшов, схилився над ліжком.

— Усе, — промовив він, випростовуючись. — Ви зрозуміли, про що він марив?

— Я зрозумів слова, але не вловив сенсу, — відповів Батсур. — А ти, Аркадію?

— Я зрозумів не всі слова, але, здається, уловив у них сенс. Що таке Атас-Ула?

— Це скелястий масив у південній частині Заалтайської Гобі, кілометрів за двісті на південний схід звідси. Він майже не досліджений.

— Доведеться заглянути туди, — твердо сказав Озеров. — Якщо не все почуте нами було маренням, можливо, в Атас-Ула ми знайдемо ключ до цього ланцюга таємниць. Інакше доведеться чекати п’ять років — цілих п’ять років, Батсуре.

— Чому п’ять? — здивувався молодий монгол.

— Скажу пізніше… Лікарю, тіло цього останнього жерця загадкових громових духів необхідно відправити літаком до Улан-Батора. Треба за всяку ціну дізнатися, чому він помер. Ходімо, Батсуре. Ми мусимо скласти план подальших дій.

* * *

Літак з’явився високо в небі. Зробивши декілька кіл над плато і табором, він пішов на посадку. Тумов, Озеров і Батсур, стоячи на краю невеликого такиру, напружено чекали.

Тумов нервово покусував кінчик згаслої сигари. Батсур затамував подих, не відриваючи погляду від сріблястої машини, яка швидко наближалася до поверхні такиру. Плоске дно мало в поперечнику не більше трьохсот метрів. Далі починалися піщані бархани.

— Чому не сідає? — крикнув Батсур, бачачи, що літак летить над самою поверхнею такиру. — Не встигне загальмувати перед барханами!

— Перевіряє посадковий майданчик, — спокійно сказав Озеров. — Зараз зробить ще коло і сяде.

— Часу немає на ці церемонії, — процідив крізь зуби Тумов. — Вітер піднімається. Дивіться, як димлять бархани…