Повернувся Батсур, тягнучи свіжозняту шкуру. Пігастер прискіпливо оглянув її й похитав головою:

— Пречудова бестія. Не барс — тигр. Хотів би мати таку в своєму кабінеті.

— Шкура — ваша, — просто сказав молодий монгол.

— О, це царський подарунок. Не в змозі відмовитися. Я удвічі вам зобов’язаний, містере Батсуре.

— Час їхати, — відзначив Озеров.

— А він! — Пігастер указав на монастирського сторожа.

Старий сидів у тіні скель і ритмічно похитував голим, схожим на восковий, черепом.

— Звісно, візьмемо з собою.

— Лише доведеться прив’язати його, щоб він на ходу не виплигнув з машини, — додав Батсур.

Старий залишався цілком байдужим. Очі його були напівзаплющені, губи ледь чутно щось шепотіли. Американець гидливо відсунувся, коли Батсур усадовив старого в машину і закутав брезентовим плащем. Газик неквапливо покотився по прокладеній вранці колії.

* * *

У табір вони повернулися вночі. Пігастер за всю дорогу не зронив ані слова.

Відсунувшись на край сидіння, він гидливо поглядав на свого нерухомого сусіда.

Тумов чекав їх. З обличчя Ігоря Озеров відразу зрозумів, що в таборі щось трапилося. Пігастера й старого здали під опіку експедиційного лікаря, а Озеров і Батсур пройшли в намет Тумова.

За вечерею Аркадій коротко розповів про поїздку. Тумов мовчки слухав. Навіть згадка про те, що Пігастер заговорив по-російськи, здавалося, не здивувала Ігоря.

Коли Озеров закінчив свою розповідь, Тумов мовчки дістав з польової сумки якийсь предмет і поклав на стіл.

Це був досить крупний плитчастий уламок прозорого кристала. У світлі електричної лампи він заіскрився веселковими вогниками.

— Такої величини алмаз! — закричав уражений Батсур. — Звідки?