— Це були не магонійці?

— Ні, не магонійці, Анабело. Не ящери, не гуманоїди. Вони нащадки такої давньої гілки розумних рас, що навіть Повзучі Отці порівняно з ними лише вчора вилупились зі своїх яєць. Але безсмертя обіцяли не за так.

— За щось дуже суттєве?

— Правильно мислите, агенте. Саме так: за дещо суттєве. Вони захотіли отримати навзамін одну дуже-дуже давню штукенцію. Артефакт, який веде свою історію від доби їхніх предків. Від Першого циклу життя розумних рас, а може, й від якоїсь давнішої ери. Колись цим артефактом заволоділи Повзучі, потім вони передали його на зберігання ящерам. А ті, між нами кажучи, завжди були замріяними ідеалістами і цінний артефакт провтикали. Його у них вкрали магонійці. Поцупили з-під самого носа. Почалася війна. Коли магонійців притиснули і намітився їм остаточний гаплик, вони сховали артефакт на Землі. Красиво назвали його Жезлом Сили і сховали його десь тут. Так ось, Анабело, весь сенс існування нашого людства — усіх отих трьох земних рас «М», «Т» та «С» — тільки у тому, щоб не віддавати Жезл древнім виродкам. Тому що ті є злом. Найчистісіньким різновидом вселенського зла, гіршого за яке ніколи не було, немає і не буде. Біда у тому, що частина обраних із «раси С» стали зрадниками і тепер готові обміняти Жезл на безсмертя. А інші обрані з тієї ж раси намагаються їм у цьому завадити. Як у містичних серіалах про безсмертних або ж про «персні влади». Не дивились? Дарма. А найсмішніше, Анабело, полягає у тому, що насправді ніхто не знає, де він є тепер, отой Жезл. Ані погані хлопці не відають, ані добрі. Звісно, хтось мусить знати, але невідомо, хто. Цікаво, правда ж?

— Оригінальна гіпотеза, — погодилась Анабела.

— Та ні, яка там «гіпотеза», — раптом розсміявся Ян. — Маячня старого пса, хазяїна якого отруїли на проклятому лінкорі.

— Не слухайте Біргіра. Не такий він уже й старий, — зауважила темношкіра дівчина, котра якраз увійшла до бунгало. — Ти ще даси фору всім нашим мачо.

— Ти перебільшуєш, Вату, — Ян посадив подругу собі на коліна і обхопив руками за гнучку талію. — Мала брехухо, ти просто лестиш старому псові.

— Ваша подруга має рацію, ви зарано списуєте себе з рахунків, — погодилась з дівчиною Анабела. — Он, ваш колега Маккосліб уже став авреліанським Надзвичайним міністром.

— Надзвичайний міністр Ланс! — розміявся Ян. — Кумедно… Ланс у нас завжди відзначався невмінням жити. Є, знаєте, такі люди, котрі фатально неспроможні насолоджуватись тихомирним життям. Він тридцять років кохає лише одну ту свою баронесу і вперто лізе до кожної посадової дупи, лише б покликали.