— У Гонконзі.

— Майже поряд… — Ян зігнав з плетеного крісла сірого дога. — Сідайте, агенте Фаро. Сподіваюсь, у вас на собак алергії немає?

— Ні… Дякую, — Анабела зручно вмостилась у кріслі. — Якщо у вас ще знайдеться холодна вода…

— Спека! — кивнув Ян і попрямував до сервіратора. — А вас у поліцейській школі не вчили, що їсти і пити у домі підозрюваного небезпечно?

— Ви не підозрюваний.

— Мали б додати: «Поки що».

— Поки що.

— Оце вже звичніше, — господар бунгало поставив перед Анабелою склянку з водою і льодом. — Пригощайтесь… Так що ви там казали про Шерму?

— Нас цікавлять обставини її перебування на Землі.

— Які саме обставини?

— Пов’язані з її перебуванням у провінції Фарс.

— Шерма Шайнар, яка була моїм агентом-телепатом під псевдом Ліктор, відпочивала там після успішного проведення спецоперації. Вона була вагітною, і я дав їй відпустку. Її тоді мали нагородити офіцерською «Срібною зіркою», але наші бюрократи, як завжди, запхали представлення до якоїсь дупи…

— Якщо це не секрет, у чому полягала згадана вами спецоперація?

— Вже не секрет… — Ян із вікна побачив на сходах, що вели до бунгало, юну темношкіру дівчину, привітно помахав їй рукою і пояснив Анабелі: — Це моя подружка. Місцева чемпіонка з перегонів на скутерах.

— Радію за вас і за неї… Ви сказали, що та спецоперація вже не під індексом…

— Так, з неї зняли індекс секретності. Шерма тоді виявляла піфійських телепаток, які шпигували тут, на Землі. Вас цікавлять подробиці?

— Поки що ні, не цікавлять. Ви навідували Шерму у Фарсі?

— Кілька разів.

— Дитина від вас?

— Кіша? Шерма ніколи не наполягала на моєму батьківстві.