— В Комітеті вважають, що існує.

— Ти на Марсі народився?

— Зачали мене на Марсі, а народився я вже на Арпікрані. Пізніше батьки зайняли посади в Університеті, і я, за законом чотириста четвертого року, отримав право на імперське громадянство[84].

— А дружина звідки?

— Вона арпікранка у шостому поколінні.

— Також із вчителів?

— Так. З поважної викладацької сім’ї. Її прадід був ректором університету. А дід і батько уклали сучасні навчальні посібники з ксеноботаніки.

— Ботаніки?

— Дослідники ксенофлори. Дід дружини виростив перші їстівні сорти авреліанської малатели.

— Пробував, — кивнув Зоран. — Її додають до синтетики для того, щоб у рекламі написати «частково натуральний продукт». Додають до усяких вітамінізованих салатів. Та ще гидота.

— Зате корисна. Й непогано зростає у штучному середовищі, невимоглива, дає врожаї, втричі більші за модифіковану кукурудзу.

— А моя мати була ноланською клонкою, — сказав Зоран. — Але батько хотів, щоб я поважав традиції природнонароджених. Він і досі зберігає родинний архів. Всі дані й відеозаписи про останні сорок три покоління. Мої земні предки жили на Балканах і кілька століть, аж до Першої Смути, з покоління у покоління займались ресторанним бізнесом. Тримали такий веселий трактир із готельчиком у гірському містечку. Туди приїжджали туристи. Я бачив записи з древніх весіль і поминок… Цікаво. Тоді було весело, предкам подобалось співати і танцювати. Біля них завжди бігали пси, коти, кози. Багато свійських тварин… А ще вони там пили справжню ракію і горілку. З таких великих скляних пляшок, обплетених шкірою і сухими рослинами. Тобі відомо, що наші предки полюбляли міцне?

— Вже відомо. Марков просвітив.

— Бач, також наша людина, хоча й тіронієць, і лягавий, — командор видобув із сейфа скляну пляшку з прозорою рідиною. — От що має твій отець-командир!

— Тіронійська?

— Ображаєш, Алексе… — гмикнув Зоран, розливаючи рідину порційними ємностями, негайно поданими на стіл роботом-сервіратором. — Земна горілочка, пшенична, найсправжнісінька. Може навіть, її зробили десь у Східній Європі. Там тепер, кажуть, вже не така пустеля, як після Великої епідемії. Люди знову заселяють міста… Ну що, давай за присвоєння тобі Ордену Поясу Гулда! Ху! — видихнув після випитої склянки командир «Айн-Софу». — Сила… Теслен чогось нині щедрий на ордени…

— За ваш, командоре, Орден Сіорана з Мечами[85]! — Вольску аж дихання перехопило від міцного напою.

— Відчуваєш дух древності? — розсміявся Зоран. — Це тобі не арпікранські пивні мікси… Шкода, товсточолого немає для повноти ритуалу.