— Це правда, Гумма нам бракуватиме.

— Але не тієї його Мулан.

— Точно. Мулан нам до одного місця, — підтвердив Вольск, замовляючи в сервіраторі хлібні пластівці та оливки. — Нехай сидить на Фаренго. Цікаво, що вони тепер з Гуммом поробляють?

— І гадати не треба, відомо, що. На радощах, що Храм дав їм притулок, вони трахаються, як скажені. А ще, певно, моляться Велудуманові і бавлять Кішу.

— Кішу… А ми її маму тепер повеземо… А куди, до речі, ми її маємо доправити?

— Не можу сказати. Це секретна інфа, Алексе. Допуск «шість А». А в тебе, друже мій, лише «п’ятірочка». Зрозумів?

— Так точно, капітан-командоре. А в кого на лінкорі «шістка»?

— У мене і в Тарасваті.

— Ще одного забули.

— Кого? — не зрозумів Зоран.

— Ґ'ормітського шпигуна. Того, хто все-все знає.

— Не все.

— І чого ж він не знає?

— Агент ящерів не знає… скільки в мене заникано пляшок горілки! — знайшовся командор. — Це також поки що під індексом «шість А». Кажу лише тобі: в мене їх ще чотири штуки. Решта екіпажу про це число взнає хіба що після повернення… От, між іншим, і другий тост намітився. Традиційний, флотський і нині доречний: за щасливе повернення!

— За повернення! — підтримав командира Вольск.

— Я сказав «за щасливе»! Висловлювання, лейтенанте, а рівно й тости, виголошені старшим за званням і посадою, треба повторювати дослівно, чітко, з максимальною точністю. Повтори!

— За щасливе повернення!

— Отак правильно… Думаю, що не зраджу нашому любому монархові й не відкрию великої таємниці, якщо скажу тобі, що недовго вже нам, друже мій, лишилося до повернення. Завтра вже йдемо на лімес, а там… Слухай, Алексе, маю для тебе одну поважну пропозицію.

«Не знаю, як там ящери, — напружився Вольск, — а піфійські відьми, як я бачу, відають геть про все!»

— Отже, Алексе, — продовжив Зоран із пафосним піднесенням у голосі, — від імені повноважного Кадеша, Хранителя Таблиці та Обраного від Семи Ордену Стражів пропоную тобі, Александре Вольску, вступити до нашого священного Ордену, до древнього таємного братства хранителів миру в Галактиці.