— Через розпад клітин? — висунув я ідею.

— І я ніяк не можу дати раду рівнянню Арреніуса: при низьких температурах спостерігаються нелінійні ефекти. Фактор частоти не вписується в систему. Так, неначе температура не має значення, і… от лайно…

На одному з дисплеїв якийсь показник перейшов критичну межу. Він поглянув угору, на барабан, і гукнув:

— Сьюзан, потрібна ще одна біопсія. Десь із центру.

— Що… ох. Секунду. — Вона, так само апатична, як і підвладні їй бранці, похитала головою і набрала коротку спіраль символів. На одному з Каннінґемових вікон П’ятірня побачив її повідомлення своєю дивовижно видющою шкірою. Якусь мить він не реагував. А тоді відкинувся назад і вперся мацаками в стіну, звільняючи шлях Каннінґемовим маніпуляторам.

Біолог дав команду, і з нір виповзли два пристрої, схожі на змій в атаці. Перший керував медичним відбірником, а інший погрожував насиллям у разі безглуздого опору. Навряд чи в цьому була потреба. Вражені сліпобаченням чи ні, а шифратори вчилися швидко. П’ятірня підставив живота, наче жертва, яка змирилася з неминучим зґвалтуванням. Каннінґем промазав. Його маніпулятори вдарилися один об одного й на мить переплуталися. Він вилаявся і спробував ще раз, і кожен його рух свідчив про розгубленість. Його розширений фенотип був ампутований. Раніше він був привидом у машинах, а тепер став просто ще одним типом, що натискає на кнопки, і…

…і враз щось клацнуло. Грані Каннінґема просвітліли в мене на очах. Тепер я зміг уявити, як воно — бути ним.

З другого разу йому все вдалося. Наче змія, кінчик пристрою вжалив бранця і миттєво порхнув назад. Барвисті хвилі розходилися від ранки на шкірі П’ятірні, неначе хвильки від кинутого у водну гладінь каменя.

Каннінґему, мабуть, здалося, наче він щось побачив на моєму обличчі.

— Допомагає, якщо не думати про них як про людей, — сказав він. І вперше я зміг прочитати підтекст, чіткий і гострий, як бите скло:

«Звісно, ти сам ні про кого так не думаєш…»

Каннінґему не подобалося, коли ним маніпулюють.

Таке нікому не подобається. Але більшість людей не вважають, що я займаюся саме маніпуляціями. Вони й гадки не мають, наскільки їх видають тіла, коли вони закривають роти. Якщо вони говорять вголос, то роблять це, щоб звіритися тобі. Якщо ж вони мовчать, то гадають, що лишають свою думку при собі. Я уважно спостерігаю за ними, добираю кожне слово так, щоб жодна із систем не відчула, що її використовують, — і все ж з якоїсь причини це не спрацювало з Робертом Каннінґемом.

Мабуть, я моделював неправильну систему.

Уяви, що ти — синтезист. Маєш справу з поведінкою систем, яку відчитуєш з їхніх граней. Визначаєш властивості внутрішніх механізмів з відображень, які бачиш на них. У цьому секрет твого успіху: ти розумієш систему, збагнувши межі, що окреслюють її.