— Сарасті вимкнув квантові модулі. Відколи ми вийшли на орбіту, борт працює у класичному режимі.

— Чому?

— Засмічене середовище. Високий ризик декогерентності[88]. Квантові комп’ютери — вимогливі штуки.

— Але ж бортовий комп’ютер екранований. Та й сам «Тезей» екранований.

Бейтс кивнула.

— Наскільки це можливо, так. Але ідеальний захист — це абсолютна сліпота, а в нас не такі сусіди, поруч яких варто зав’язувати собі очі.

Насправді, саме такі. Та її позицію можна зрозуміти.

Зауважив я й іншу думку, якої майор не висловила: «А ти проґавив це. Воно висіло у КонСенсусі, і його було видно як на долоні. Ось тобі й першокласний синтезист».

— Мабуть, Сарасті знає, що робить, — визнав я, чудово знаючи, що вампір може підслуховувати. — Наскільки нам відомо, він ще не помилявся.

— Наскільки нам відомо, — підкреслила Бейтс.

— Якщо ти можеш зрозуміти вампіра, то тобі не потрібен вампір, — пригадав я.

Вона ледь усміхнулася.

— Ісаак був хорошою людиною. Та не варто завжди довіряти піару.

— Ти не купилася на це? — запитав я, але вона вже подумала про те, що бовкнула зайвого.

Я закинув гачок з правильною наживкою зі скептицизму та поваги:

— Сарасті знав, де будуть шифратори. Вирахував у всьому тому лабіринті з точністю до метра.

— Гадаю, для цього справді потрібна якась надлюдська логіка, — визнала вона, подумавши, що повірити не може, наскільки я тупий.

— Що? — перепитав я.

Бейтс знизала плечима.

— Або він просто збагнув, що оскільки «Роршах» вирощує собі команду, ми щоразу натраплятимемо на все більшу кількість її членів. Незалежно від того, де ми висадилися.