— У нас п’ятнадцять днів, — оголосив Сарасті.

— От лайно, — промовив хтось. Певно, Каннінґем. Або Саша.

Чомусь усі подивилися на мене.

П’ятнадцять днів. Хто знає, звідки він узяв це число? Ніхто з нас не запитав уголос. Може, Сарасті вигадав його, знову ж таки намагаючись практикувати психологію, аби підняти наш бойовий дух. Або він вирахував його ще до того, як ми вийшли на орбіту. І тримав при собі на випадок — уже неможливий, — якщо знову доведеться відрядити нас у лабіринт. Упродовж половини місії я був сліпим. Я нічого не знав.

Але так чи інакше, а скоро у нас випускний.

Труни лежали біля задньої переділки у саркофазі — на тому, що можна було вважати підлогою в ті хвилини, коли поняття гори й низу мали якесь значення. Ми спали в них довгі роки дорогою сюди. Ми не усвідомлювали плину часу — метаболізм у стані заціпеніння надто повільний, навіть щоб підтримувати сни, — але тіло знало, коли необхідні були зміни. Після прибуття ніхто з нас не спав у цих капсулах. Ми лягали в них, тільки щоб уникнути смерті.

Та після загибелі Шпінделя Банда час від часу навідувалася сюди.

Його тіло спочивало у капсулі поблизу моєї. Я вплив до відсіку і, не замислюючись, повернув ліворуч. П’ять трун: чотири відкриті й порожні, одна запечатана. Дзеркальний перестінок подвоював їхню кількість та глибину саркофагу.

Але Банди тут не було.

Я повернув праворуч. Тіло Сьюзан Джеймс спиною практично торкалося її віддзеркалення. Вона споглядала протилежну картину: три запечатані капсули, одна відкрита. Ебенова пластинка, вмонтована у підняту кришку, була темною. Інші виблискували ідентичною мозаїкою блакитних і зелених зірочок. Нічого не змінилося. Не було ні візерунків електрокардіограм, ні блимання кардіограм, що позначали б роботу серця чи ЦНС. Ми могли б чекати годинами, але жоден з цих діодів не блимнув би. Якщо ти перебуваєш у стані, який можна назвати «живий труп», наголос ставиться на слові «труп».

Коли я прийшов, топологія Банди свідчила, що головує зараз Мішель, але заговорила, не озираючись, вже Сьюзан.

— Я ніколи не зустрічалася з нею.

Я простежив за її поглядом і прочитав ім’я на одній із запечатаних трун: Такамацу. Другий лінгвіст із множинними особистостями.

— Всіх решту я бачила, — продовжувала Сьюзан. — Тренувалася з ними. Але ніколи не зустрічалася з власним дублером.

Такого не схвалювали. Та й навіщо?

— Якщо хочеш… — почав було я.

Вона похитала головою:

— У будь-якому разі, дякую.

— Чи хтось інший. Я можу тільки уявити, як Мішель…