Сьюзан усміхнулася, але якось холодно:

— Мішель зараз не дуже хоче розмовляти з тобою, Сірі.

— Так, — я на мить завагався, щоб дати нагоду висловитися комусь іншому. Коли ніхто не заговорив, я відштовхнувся й поплив до люка. — Ну, якщо передумаєте…

— Ні. Ніхто з нас. Ніколи.

Дробар.

— Ти брешеш, — продовжив він. — Я бачу це. Ми всі бачимо.

Я кліпнув.

— Брешу? Ні, я…

— Ти не говориш. Ти слухаєш. Тобі байдуже до Мішель. Тобі до всіх байдуже. Тобі лише потрібні наші знання. Для твоїх звітів.

— Це не зовсім правда, Дробар. Мені не байдуже. Я знаю, що Мішель, мабуть…

— Нічогісінько ти не знаєш. Забирайся геть.

— Вибач, що засмутив тебе, — я перекотився вздовж вісі та вперся ногами у дзеркало.

— Ти не знаєш Міш, — гаркнув він, коли я відштовхнувся. — Ти ніколи нікого не втрачав. У тебе ніколи нікого не було. Облиш її.

Він помилився щодо обох пунктів. Шпіндель принаймні помер, знаючи, що він не байдужий Мішель.

Челсі померла, вважаючи, що мені начхати.

Минуло два роки чи навіть більше, і хоча час від часу ми спілкувалися, але ніколи не зустрічалися вживу, відколи вона пішла. А потім вона звернулася до мене з глибин Оорти, надіслала термінове голосове повідомлення в імплантати:

«Лебедю. Будь ласка, зателефонуй ЗАРАЗ. Це важливо».

Уперше за весь час нашого знайомства вона не увімкнула відео.

Я розумів, що це важливо. Знав, що все погано, навіть без зображення. Я здогадувався про це, бо не було картинки, а обертони її голосу волали, що все навіть гірше. Смертельно.