Ти дізнаєшся правду і збожеволієш від неї.

Людство сподівалося, що дотепер зможе навіки позбутися сну.

Це ж абсолютно жахливе марнотратство: третину життя кожна людина проводить у несвідомому стані, без думок і відчуттів. Тіло просто спалює енергію, нічого не виробляючи. Тільки подумайте, чого б ми могли досягти, якби кожні п’ятнадцять годин не впадали в безтяму, якби наш мозок лишався притомним і бадьорим із самого дитинства й до останньої межі сто двадцять років потому. Тільки подумайте про вісім мільярдів душ без вимикача і потреби в перепочинку — аж доки не зноситься двигун.

Ми могли б досягти зірок.

Але не вийшло. Хоч нам і вдалося подолати потребу ховатися і чаїтися в темний час доби — єдиними хижаками були ті, яких ми самі оживили, — мозок і досі потребував відпочинку від зовнішнього світу. Пережите потрібно каталогізувати й зберегти, короткочасні спогади перенести до довготривалої пам’яті, вільні радикали витягнути зі схованок серед дендритів. Ми тільки зменшили нашу потребу в сні, але не усунули її — і нерозчинний осад перестою ледь міг вмістити у себе всі сни й примари минулого. Вони корчилися у моїй голові, наче риби, яких викинуло на берег припливом.

Я прокинувся.

Самотньо гойдався у невагомості посеред намету. Міг би заприсягтися: щось поплескало мене по спині. «Залишкова галюцинація, — подумалося мені. — Спецефект будинку з привидами, останній подих морозцю, яким сипнуло шкірою перед пробудженням».

Але це трапилося знову. Я вдарився об виступ бульбашки, стукнувся ще раз, притискаючись до тканини головою та плечима. Зрештою все моє тіло повільно, але неухильно почало сповзати вниз…

«Тезей» прискорювався.

Ні. Напрямок не той. «Тезей» перекочувався, наче загарпунений кит на морських хвилях. Повертався пузом до зірок.

Я викликав КонСенсус і розгорнув на стіні навігаційно-тактичний звіт. Від обрисів корабля відділилася блискуча цятка, що поповзла геть від Великого Бена, залишивши за собою мерехтливу нитку. Я витріщався на неї, доки індикатор не зафіксував 15 «джі».

— Сірі. До мене в каюту, будь-ласка.

Я аж підскочив. Це прозвучало так, наче вампір стояв у мене за спиною.

— Іду.

Релейна станція повільно рухалася навперейми потоку антиматерії з «Ікара». Обов’язок обов’язком, але моє серце стислося від страху.

Попри прагнення Роберта Каннінґема, ми не втікали. «Тезей» накопичував резерви.

Відчинений люк зяяв, наче печера в скелі. Слабке блакитне світло з хребта не проникало всередину. Сарасті був лише силуетом — чорний на сірому тлі — і тільки яскраво-криваві очі, немов котячі, сяяли в навколишньому мороці.