Шия Челсі, геть закам’яніла, вигнулася вниз і вбік, змушуючи її дивитися на скоцюрблену клешню, яка колись була правою рукою. Кісточки пальців набрякли до розмірів волоського горіха. Шкіру на руках і плечах розтягували пластини й смуги ектопічних кісток. Її ребра були поховані під волокнистим шаром загіпсованої плоті.

Рух став найгіршим ворогом. Голем-вірус карав за найменший спазм, викликаючи ріст кісток з будь-яких суглобів чи поверхонь, що наважилися ворухнутися. Кожен шарнір і суглобова ямка мали власний невідновлюваний запас гнучкості, вкарбований у камінь, і кожен рух наближав рахунок до нуля. Тіло поступово заклякало. Коли Челсі дозволила мені поглянути на себе, то практично вичерпала свій ресурс свободи.

— Лебедю, — спромоглася вимовити вона. — Я ж знаю, що ти там.

Її щелепа заклякла в наполовину відкритому стані. Язик німів з кожним словом. В камеру вона не дивилася. Фізично не могла.

— Здається, я знаю, чом’ ти н’відповідаєш. Спр’бую… Спр’бую не приймати бли’ко до серця.

Навколо мене кружляли десятки тисяч прощальних слів, ще мільйон були на відстані витягнутої руки. Що я мусив робити? Обрати щось навмання? Зліпити з них свого монстра Франкенштейна? Всі вони призначалися іншим людям. Підсунути таке Челсі означало б звести прощання до штампів і затертих банальностей. До образ.

— Х’чу сказати, не засмучу’ся. Я знаю, що ти пр’сто… ‘е не твоя пр’вина. Ти б в’дповів, якби міг.

А що я міг сказати? Що взагалі можна сказати людині, яка так швидко помирає в тебе на очах?

— Пр’сто нам’гаюся достукатися, знаєш. Не м’жу змусити себе припинити.

Хоча описи прощань доволі точні, деталі кількох смертей було об’єднано з метою драматизації.

— Прошу… Пр’сто… п’говори зі мною, Лебедю…

Мені хотілося цього понад усе на світі.

— Сірі, я… пр’сто….

Я витратив увесь цей час, намагаючись збагнути — як.

— Забудь, — сказала вона і від’єдналася.

Я щось прошепотів у порожнечу. Уже не пам’ятаю що.

Мені справді хотілося поговорити з нею.

Просто не вдалося знайти відповідного алгоритму.