— Погоня за модою на Кадріші — це давня історія, що часто повторюється. Розумна тварина зливається зі своїм оточенням.

Намрі повільно кивнув головою. Тоді заговорив:

— Тепер побачиться з тобою той, що піймав тебе й привів сюди. Не намагайся покинути це місце. Це стане твоєю смертю.

Промовляючи такі слова, Намрі підвівся та вийшов до темного коридору.

Довгий час після його відходу Лето вдивлявся в коридор. Чув ззовні звуки, тихі голоси вартових. Розповідь Намрі про видіння-міраж не виходила Лето з голови. Викликала в пам’яті довгий пустельний перехід сюди. Уже неістотно, чи це справді Джакуруту-Фондак. Намрі не був контрабандистом. Був кимось значно могутнішим. А гра, в яку він грав, пахла леді Джессікою, тхнула Бене Ґессерит. Лето відчув, як довкола нього змикається небезпека. Але той темний коридор, куди пішов Намрі, був єдиним виходом з цієї кімнати. Назовні була чужа січ, а за нею пустеля. Суворість цієї пустелі, її впорядкований хаос з міражами та нескінченними дюнами охопили Лето, як частина пастки, у яку він піймався. Він міг би знову перетнути цей пісок, але куди б завела його ця подорож? Ця думка була як застояна вода: не могла втамувати його спрагу.

Через односторонню спрямованість Часу, у який занурена буденна свідомість, люди мають тенденцію сприймати все впорядкованим, обведеним словесно орієнтованими рамками. Ця ментатська пастка створює дуже короткотермінову концепцію ефективності й послідовності, незмінного стану, що не передбачає реакції на кризи.

«Слова та рухи одночасно», — нагадала собі Джессіка та зайнялася необхідними ментальними приготуваннями до прийдешньої зустрічі.

Недавно закінчився сніданок, золоте сонце Салуси Секундус почало торкатися далекої стіни огородженого саду, який вона бачила з вікна. Ретельно вдяглася: чорний, з каптуром, плащ Превелебної Матері, але із золотим Атрідівським гербом, що вишитою крайкою облямовував поділ і знову з’являвся на манжетах рукавів. Джессіка старанно розклала драпування свого одягу й повернулася плечима до вікна, тримаючи ліву руку на поясі, щоб показати яструбиний мотив герба.

Фарад’н зауважив Атрідівські символи, прокоментував їх, зайшовши, але не виявив ні гніву, ні здивування. У його голосі вона відчула тонкий гумор і задумалася над цим. Побачила, що він одягнув сіре трико, яке вона йому порадила. Сів на низький зелений диван, на який вона йому вказала, розслабився, закинув праву руку на спинку дивана.

«Чому я їй довіряю? — питав він себе. — Адже це відьма Бене Ґессерит!»

Джессіка, вгадавши цю думку з контрасту між його розслабленим тілом і виразом обличчя, усміхнулася і сказала: