Фарад’н послухався, але почувався по-дурному. Це його власні долоні. Він їх знав.

— Уяви собі, що твої руки старіють, — промовила Джессіка. — Вони повинні стати дуже старими в тебе на очах. Дуже, дуже старими. Зауваж, яка суха шкіра.

— Мої руки не змінюються, — сказав він. Уже відчував, як тремтять м’язи його передпліч.

— Продовжуй дивитися на свої руки. Зроби їх старими, настільки старими, наскільки зумієш собі уявити. Це може зайняти певний час. Але, як побачиш, що вони старіють, розверни цей процес. Зроби свої руки знову молодими, настільки молодими, наскільки вдасться. Намагайся переводити їх від немовлячого віку до літнього, за бажанням, туди й назад, туди й назад.

— Вони не міняються! — запротестував він. Його плечі боліли.

— Якщо вимагатимеш цього від своїх чуттів, твої руки зміняться, — сказала вона. — Сконцентруйся на візуалізації плину часу, якого ти прагнеш досягти: від немовляти до старця, від старця до немовляти. Це може зайняти години, дні, місяці. Але цього можна добитися. Розвертання цього змінопотоку навчить тебе бачити в кожній системі обертання у відносній стабільності… лише відносній.

— Я думав, що вчуся терплячості. — У його голосі вона відчула гнів, що межував із фрустрацією.

— І відносної стабільності, — промовила вона. — Це перспектива, яку ти твориш на підставі власних вірувань, а віруваннями можна маніпулювати за допомогою уяви. Ти завчив лише обмежений погляд на Всесвіт. Тепер мусиш зробити Всесвіт своїм власним творінням. Це дозволить тобі використовувати кожну відносну стабільність для власного вжитку, для всякого вжитку, який ти можеш собі уявити.

— Скільки, ви казали, це триває?

— Терплячість, — нагадала вона йому.

Спонтанна усмішка торкнулася його вуст. Його очі звернулися до неї.

— Дивись на свої руки! — різко наказала вона.

Усмішка зникла. Його погляд знову зосередився на витягнутих руках.

— Що я маю робити, коли мої руки втомляться? — спитав він.

— Перестань говорити й сконцентруйся, — промовила вона. — Якщо надто втомишся, припини. Повтори через кілька хвилин відпочинку та вправ. Мусиш продовжувати, доки не досягнеш успіху. На цьому етапі це так важливо, що ти навіть уявити собі не можеш. Вивчи цей урок, інакше в тебе нічого більше не вийде.

Фарад’н глибоко вдихнув, прикусив губи, глянув на свої руки. Поволі повертав їх: верх, низ, верх, низ… Плечі тремтіли від утоми. Верх, низ… Ніщо не мінялося.

Джессіка встала, підійшла до єдиних дверей.

— Куди ви? — спитав він, не зводячи очей з рук.

— Тобі краще попрацювати над цим наодинці. Я повернуся за годину. Терплячість.