— Бог є тим, що має вказати дорогу, — промовив Лето.

Підборіддя Намрі здригнулося, і він гостро зиркнув на Лето.

— Чи ти справді віриш у це? — запитав він.

— Саме тому я тут, — відповів Лето.

— Аби знайти дорогу?

— Щоб знайти її для себе, — Лето звісив ноги з тапчана. Кам’яна підлога була непокрита килимом, холодна. — Духівництво створило своє міністерство, аби приховати дорогу.

— Говориш, як справжній бунтівник, — промовив Намрі й потер перстень із черепахою на своєму пальці. — Побачимо. Ще раз уважно вислухай. Знаєш високу Оборонну Стіну в Джалалуд-Дін? Ця стіна містить знаки мого роду, вирізані там за перших днів. Джавід, мій син, бачив ці знаки. Абед Джалал, мій небіж, бачив їх. Муджахід Шафкват з Інших теж бачив наші знаки. У сезон бур під Суккаром я проходив зі своїм другом Якупом Абадом поблизу цього місця. Вітри палили жаром, як ті повітряні вихори, від яких ми навчилися наших танців. Ми не мали часу розгледіти знаки, бо буря перекрила нам дорогу. Але як буря проминула, то ми побачили на принесеному вітром піску видіння Татти. На мить там з’явився лик Шакіра Алі, що дивився згори на місто могил. Видіння відразу ж і зникло, але всі ми його побачили. Скажи мені, Атріде, де можу я знайти це місто могил?

«Повітряні вихори, від яких ми навчилися наших танців, — подумав Лето. — Видіння Татти та Шакір Алі». Такими були слова дзен-сунітів Блукачів, що вважали себе єдиними справжніми людьми пустелі.

«І фрименам заборонено мати могили».

— Місто могил лежить при кінці шляху, яким ідуть усі люди, — заговорив Лето. І заглибився у дзен-сунітські описи блаженних місць: — Воно в саду-квадраті зі стороною у тисячу кроків. Є там прегарний вхідний коридор у двісті тридцять три кроки завдовжки й сотню кроків завширшки, викладений мармуром із древнього Джайпуру. Там живе ар-Раззак, той, хто дає поживу всім, що її просять. А в День Розплати всі, що зведуться і шукатимуть міста могил, не знайдуть його. Бо написано: «Що знаєте в одному світі, того не знайдете в іншому».

— Знову ти декламуєш без віри, — глузливо сказав Намрі. — Але я це прийму, бо, думаю, ти знаєш, навіщо ти тут. — Його губ торкнулася холодна посмішка. — Дам тобі тимчасове майбутнє, Атріде.

Лето пильно приглянувся до чоловіка. Чи це було черговим прихованим питанням?

— Добре! — сказав Намрі. — Твою свідомість підготовано. Я сховав колючки. Та ще одна річ. Ти чув, що в містах далекого Кадріша носять імітовані дистикости?

Доки Намрі чекав, Лето подумки шукав приховане значення. «Імітовані дистикости? Їх носять на багатьох планетах». Він сказав: