За мить Лето припіднявся і побачив, що Намрі зостався сам і дивиться на нього.

Старечим голосом Лето сказав:

— Нема єдиного набору меж для всіх людей. Універсальне передзнання — порожній міф. Можна передбачити лише найсильніші місцеві течії Часу. Але в нескінченному Всесвіті локальне може бути таким гігантським, що твій розум скорчиться від нього.

Намрі непорозуміло труснув головою.

— Де Ґурні? — спитав Лето.

— Пішов, щоб не бачити, як я вбиваю тебе.

— Ти вб’єш мене, Намрі? — запитав майже з благанням, щоб він так і зробив.

Намрі зняв руку з ножа.

— Раз ти мене просиш, я цього не зроблю. Якби ти був байдужим…

— Хвороба байдужості нищить багато речей, — промовив Лето. Кивнув головою: — Так… навіть цивілізації помирають від неї. Це наче ціна, потрібна, щоб здобути новий рівень складності чи свідомості.

Він глянув на Намрі.

— Тобі наказано розгледіти в мені байдужість?

І побачив, що Намрі був більше, ніж убивцею, — Намрі був підступним.

— Як знак нестримної сили, — сказав Намрі, але це було брехнею.

— Байдужа сила, так. — Лето сів, глибоко зітхнув. — У житті мого батька не було моральної величі, Намрі, лише локальна пастка, яку він сам для себе спорудив.

— Ніколи! — сказала Ганіма. — Я його вб’ю у нашу шлюбну ніч.

Говорила з гострою затятістю, з якою досі опиралася всім умовлянням. Алія та її радники провели пів ночі, тримаючи королівські покої у стані тривоги й посилаючи по нових радників, а також по їжу та напої. Увесь Храм і суміжна Твердиня кипіли фрустрацією через неухвалені рішення.

Ганіма спокійно сиділа на підвісному зеленому кріслі у своїх апартаментах: у великій кімнаті з грубими рудаво-коричневими стінами, що мали імітувати січовий камінь. Стеля, однак, була з імбарського кристалу, що миготів блакитними іскрами, а підлога — з чорної плитки. Меблів було небагато: малий письмовий столик, п’ять плавучих крісел і вузьке ліжко, поставлене в ніші, за фрименським звичаєм. Ганіма мала на собі жовте траурне вбрання.

— Ти не вільна особа, що може сама залагоджувати кожен аспект свого життя, — вже всоте промовила Алія. «Мала дурепа мусить це зрозуміти, рано чи пізно! Мусить погодитися на заручини з Фарад’ном! Мусить! Хай пізніше його вбиває, але, за фрименським обрядом сватання, заручини вимагають відкритого оголошення».

— Він убив мого брата, — промовила Ганіма, тримаючись тієї єдиної ноти, яка ще додавала їй сил. — Усі це знають. Фримени плювали б при згадці мого імені, якби я погодилася на заручини.