Немає у вас ні вини, ні невинності. Це все в минулому. Вина молотить мертвих, а я — не Залізний Молот. Ви, множина мертвих, є просто людьми, що робили певні речі, а пам’ять про ці речі освітлює мій шлях.

— Воно саме рухається! — сказав Фарад’н майже пошепки. Він стояв над ліжком леді Джессіки, а ззаду його підпирала група стражників. Леді Джессіка злегка піднялася на ліжку. Вона була одягнена в парашовковий пеньюар сліпучо-білого кольору, а в її мідному волоссі красувалася така сама стрічка. Фарад’н увірвався до неї хвилину тому. Мав на собі сіре трико, а його обличчя спітніло від хвилювання та зусиль, витрачених на те, щоб ривком здолати палацові коридори.

— Котра година? — спитала Джессіка.

— Година? — Фарад’н мав здивований вигляд.

— Третя година після півночі, міледі, — відповів один зі стражників. Охорона з острахом зиркала на Фарад’на. Молодий принц мчав крізь освітлені нічниками коридори, збираючи за собою здивованих його безсонням стражників.

— Але ж воно рухається, — сказав Фарад’н. Простяг ліву руку, тоді праву. — Я бачив, як мої долоні перетворюються на пухкі кулачки, і згадав! То були мої руки, коли я був немовлям. Я пам’ятав, що був немовлям, але це… виразніший спогад. Я реорганізував свої давні спогади!

— Дуже добре, — похвалила Джессіка. Вона перейнялася його збудженням. — А що сталося, коли твої руки постаріли?

— Мій… розум став… млявим, — відповів він. — І я відчув біль у спині. Отут.

Торкнувся місця над лівою ниркою.

— Ти вивчив найважливіший урок, — промовила Джессіка. — Знаєш, що це за урок?

Він опустив руки й глянув на неї. Потім сказав:

— Мій мозок керує моєю дійсністю. — Його очі сяйнули, і він повторив це, тепер уже голосніше: — Мій мозок керує моєю дійсністю!

— Це початок рівноваги прана-бінду, — сказала Джессіка. — Та це лише початок.

— А що буде далі? — спитав він.

— Міледі, — насмілився втрутитися стражник, який уже відповів на її питання. — Час пізній…

«Чи їхні шпигунські пости обставлені в цей час?» — задумалася Джессіка. Затим мовила:

— Залиште нас самих. Нам слід виконати певне завдання.

— Але ж, міледі, — сказав вартовий, з острахом переводячи погляд з Фарад’на на Джессіку й навпаки.

— Думаєш, я його спокушу? — спитала Джессіка.

Чоловік застиг.