Відчував дотик зернистого піску під собою, сидячи під блискучим небом. Його змусили спожити чергову велику дозу меланжу, і розум Лето вирував. Глибоко в цьому коловороті містилося питання, відповіді на яке не було: «Чому вони наполягають, щоб я це сказав?» Ґурні був упертим: жодних сумнівів щодо цього. І він дістав накази від своєї леді Джессіки.

Для цього «уроку» його вивели з січі на денне світло. Він мав дивне враження, ніби дозволив своєму тілу вийти на коротку прогулянку з січі, тоді як його внутрішній складник брав участь у битві між Герцогом Лето й старим бароном Харконненом. Вони змагалися між собою опосередковано, через нього, бо він не дозволяв їм прямого контакту. Із цього змагання він зрозумів, що сталося з Алією. Нещасна Алія.

«Я мав рацію, коли боявся меланжевої подорожі», — подумав Лето.

Його накрила хвиля гіркої образи на леді Джессіку. Її клятий ґом джаббар! Змагайся і перемагай або гинь у цьому випробуванні. Не змогла прикласти отруєної голки до його шиї, але вислала його до грізної долини, що поглинула її власну доньку.

У його свідомості з’явилися звуки пирхання. Йшли хвилями, стаючи голоснішими, тоді тихішими, голоснішими… тихішими. Він не мав змоги визначити, реальні вони чи викликані прянощами.

Тіло Лето зігнулося над сплетеними руками. Сідницями він відчував гарячий пісок. Перед ним лежав килимок, але він сидів на голому піску. На килимок падала тінь: Намрі. Лето вдивлявся у розпливчастий узор килима, по якому хвилями йшли бульбашки. Його свідомість пливла власним річищем крізь ландшафт, що тягся аж до небокраю у неймовірній зелені.

Усередині черепа барабанив пульс. Він відчував тепло, гарячку. Гарячка була палючою силою, що наповнювала його чуття, виштовхуючи плотську свідомість, так що він міг чути лише рухомі тіні небезпеки. Намрі з ножем. Натиск… натиск… Урешті Лето завис між небом і піском, його розум загубив усе, крім гарячки. Зараз він чекав, поки щось станеться, відчуваючи, що ця подія буде першою й останньою.

Гаряче-гаряче сонце било й розбивало, виблискуючи довкола нього, не даючи ні заспокоєння, ні ліків. «Де мій Золотий Шлях?» Звідусіль повзли комахи. Звідусіль. «Моя шкіра не моя власна». Посилав повідомлення вздовж своїх нервів, чекаючи надходження відповідей від інших осіб.

«Голову вгору!» — наказав він собі.

Голова, що мусила бути його власною, рвонулася вгору й задивилася на латки порожнечі в блискучому світлі. Хтось прошепотів:

— Він тепер глибоко в цьому.

Жодної відповіді.

Палючий сонячний вогонь нагромаджував спеку на спеку.

Повільно, розгинаючись, свідомість понесла його течією крізь останній екран зеленої порожнечі, а тоді — за низькі хвилясті дюни, на відстані не більше за кілометр від розтягненої крейдяної лінії скель. Там розкинулося зелене бурхливе майбутнє, здіймаючись, пливучи в нескінченну зелень, зеленобуйність, зелений-зелений рух у зовнішню нескінченність.