Фарад’н вибухнув веселим сміхом. Махнув рукою, відпускаючи вартових:

— Ви її чули. Згиньте.

Стражники перезирнулися, але виконали наказ.

Фарад’н сів на краю ліжка.

— Що далі? — Він махнув головою. — Я хотів вам вірити, але не вірив. Тоді… це було так, наче мій мозок розтанув. Я був утомлений. Мій мозок відмовився боротися з вами. І це сталося! Саме так!

Він клацнув пальцями.

— Не зі мною змагався твій мозок, — сказала Джессіка.

— Звичайно, ні, — визнав він. — Я змагався сам із собою, з усіма нісенітницями, яких навчився. А що далі?

Джессіка усміхнулася.

— Зізнаюся, я не розраховувала на такий швидкий успіх. Минуло тільки вісім днів.

— Я був терплячим, — посміхнувся він.

— Ти також почав учитися терплячості, — промовила вона.

— Почав?

— Ти саме здолав межу цієї науки, — сказала вона. — Тепер ти справді немовля. Раніше… ти був потенціалом, ще навіть не народився.

Куточки його вуст опустилися.

— Не журися, — підбадьорила його вона. — Ти зробив це. Це важливо. Скільки людей може сказати, що вони народилися наново?

— Що буде далі? — наполягав він.

— Вправлятимешся в тому, чого вже навчився, — сказала вона. — Я хочу, щоб ти робив це невимушено, легко. Пізніше наповниш нове місце у свідомості, яке відкрила ця вправа. Його заповнять можливості тестування кожної дійсності під кутом власних вимог.

— І це все, що я зараз робитиму… вправлятимуся в…

— Ні. Тепер ти можеш розпочати тренування м’язів. Скажи мені, чи можеш ворухнути мізинцем лівої ноги, не ворухнувши жодним іншим м’язом свого тіла?