У всій цій зелені не було жодного великого хробака.

Багатство дикої рослинності, але ніде жодного Шай-Хулуда.

Лето збагнув, що пустився в ризиковану подорож за давні кордони, до нової країни, існування якої могла засвідчити лише уява, і що зараз він заглядає за чергову завісу, яку сонне людство називає Невідомим.

Це була кровожерлива дійсність.

Відчував, як червоний плід його життя погойдується на стеблині, з нього повільно спливає рідина, а ця рідина — есенція прянощів, що текла в його жилах.

Без Шай-Хулуда прянощів більше не буде.

Він бачив майбутнє без великого сірого червозмія Дюни. Він знав це, але не міг вирватися з трансу й відгородитися від такого переходу.

Зненацька його свідомість відсахнулася, рвонувшись назад, відступаючи від такого смертельного майбутнього. Його думки ввійшли в нутрощі, ставши примітивними, піддатливими лише найсильнішим емоціям. Він виявив, що неспроможний зосередитися на жодному конкретному аспекті свого видіння чи оточення, проте всередині нього промовляв голос. Говорив прадавньою мовою, яку Лето чудово розумів. Голос був мелодійним і жвавим, але його слова лякали.

— Це не теперішнє впливає на майбутнє, недоумку, а майбутнє формує теперішнє. Ти все бачиш навпаки. Оскільки майбутнє відоме, воно задає розвиток подій, що забезпечують майбутньому сталість і неминучість.

Ці слова прошили його наскрізь. Відчув жах, закорінений у тяжкій матерії свого тіла. Завдяки цьому знав, що його тіло досі існує, але необачна природа й надзвичайна сила його видіння стали причиною того, що він почувся зараженим, беззахисним, нездатним віддати м’язам наказ, здобувши їхній послух. Він знав, що дедалі сильніше піддається натиску колективного життя, завдяки пам’ятям якого він повірив у свою реальність. Його охопив страх. Подумав, що може втратити внутрішній контроль над собою, провалившись урешті в Гидь.

Лето відчув, що його тіло скрутилося від жаху.

Він почав уже покладатися на свою перемогу й новоздобуту добромисну співпрацю цих пам’ятей. Тим часом усі вони обернулися проти нього — навіть царствений Гарум, якому він вірив. У мерехтінні лежав на поверхні, яка не мала коренів, і не міг надати жодного виразу своєму власному життю. Намагався сконцентруватися на своєму ментальному образі, постав перед рамками, що накладалися одна на одну, але кожна з них відповідала іншому віку: немовля у старечому дрижанні. Він згадав ранню науку батька: «Нехай руки стають молодими, тоді старими». Але все його тіло було зараз занурене в цю втрачену реальність, цілісна послідовність образів танула серед інших образів, з рисами тих, що дали йому свою пам’ять.