Сабіха обтерла йому рот краєм сукні.

«Аххх, Сабіхо, — подумав він, оживляючи в пам’яті інше видіння, що наповнювало його серце болем. — Багато ночей я мріяв над відкритою водою, слухаючи, як над головою проносяться вітри. Багато ночей моє тіло лежало поруч зі зміїною норою, і я бачив сни про Сабіху в літній спеці. Я бачив, як вона складає хлібини з прянощами, спечені на розігрітих до червоного листах пласталю. Я бачив чисту воду в канаті, ясну й блискучу, але крізь моє серце пролітав буремний вітер. Вона повільними ковтками п’є каву і їсть. Її зуби виблискують у тіні. Я вплітаю водяні кільця в її волосся. Амбровий запах її персів вражає мої найглибші чуття. Вона мене мучить і гнітить самим своїм існуванням».

Натиск його багатопам’ятей підірвав заморожену в часі кулю довкола нього, хоч як він намагався опиратися. Відчував звивання тіл, звуки сексу, ритми, вплетені в кожне чуттєве враження: губи, дихання, вологі дотики, язики. Десь у глибині його видіння були спіральні форми вугільно-чорної барви, і він відчув ритм, з яким ці спіралі оберталися всередині нього. Голос благав усередині його черепа: «Прошу, прошу, прошу, прошу…» У його стегнах набрякла доросла сила, і він відчув, як вуста розкриваються, завмираючи, чіпляючись за екстаз. Тоді зітхання, тривала насолода, зменшення набряку, завмирання.

Ох, як солодко буде втілити це в життя!

— Сабіхо, — прошепотів він. — О, моя Сабіхо.

Коли підопічний Сабіхи поїв і провалився у глибокий транс, вона взяла миску та вийшла, зупинившись у дверях, аби порозмовляти з Намрі.

— Він знову промовляв моє ім’я.

— Повертайся і залишайся з ним, — сказав Намрі. — Я мушу знайти Галлека та обговорити це з ним.

Сабіха поставила миску біля дверей і повернулася до камери. Сіла на краю тапчана, вдивляючись у затінене обличчя Лето.

Тут він розплющив очі й простяг руку, торкнувшись її щоки. Заговорив до неї, розповідаючи про те своє видіння, у якому була вона.

Коли він говорив, вона накрила його долоню власною. Яким же солодким він був, яким соло… Опустилася на тапчан, тримаючи його долоню під щокою замість подушки, і заснула ще до того, як він вивільнив руку. Лето сів, відчуваючи глибину своєї слабкості. Прянощі й видіння спустошили його. Обнишпорив кожну клітину в пошуках хоч якоїсь вільної іскри енергії, що дала б йому змогу встати з тапчана, не турбуючи Сабіхи. Він мусив іти, але знав, що далеко не зайде. Повільно запечатав свій дистикост, натяг поверх нього одяг, прослизнув у коридор, повернув до похилого спуску, що виводив назовні. Довкола нього було кілька людей, зайнятих власними справами. Вони його знали, але він не був під їхнім доглядом. Намрі та Галлек, вочевидь, знають, що він робить. Сабіха має бути десь поблизу.