— Ти ще довго тікатимеш сюди сама? — спитала Ірулан, зупинившись перед Ганімою і височіючи над нею з грізною міною.

Ганіма стрималася від пояснення, що не була тут сама, що охорона бачила, як вона підіймається на дах. Гнів Ірулан був викликаний тим, що вони обидві були тут на відкритому місці, досяжні для дистанційної зброї.

— А ти не маєш на собі дистикоста, — сказала Ганіма. — Знаєш, що за давніх часів когось, пійманого поза січчю без дистикоста, вбивали на місці? Марнування води — це загроза для племені.

— Вода! Вода! — буркнула Ірулан. — Я хочу знати, чому ти наражаєш себе на небезпеку в такий спосіб. Повертайся досередини. Завдаєш усім нам клопоту.

— Яка ж тепер небезпека? — спитала Ганіма. — Стілґар ліквідував зрадників. Усюди є стражники Алії.

Ірулан глянула вгору, на сутінкове небо. На сіро-синьому тлі вже виднілися зорі. Знову перевела погляд на Ганіму.

— Я не сперечатимусь. Мене послали, аби повідомити про звістку від Фарад’на. Він погоджується, але з якоїсь причини хоче відтягти дату церемонії.

— Чи надовго?

— Не знаємо. Перемови тривають. Але Дункана відсилають додому.

— А моя бабуся?

— Вона вирішила поки що зостатися на Салусі.

— І хто б її у цьому звинувачував? — спитала Ганіма.

— Ця дурна суперечка з Алією!

— Не намагайся мене ошукати, Ірулан! Це не було дурною суперечкою. Я чула розповіді.

— Страхи Сестринства…

— Обґрунтовані, — промовила Ганіма. — Що ж, ти передала мені звістку. Не скористаєшся нагодою ще раз спробувати мене відмовити?

— Я здаюся.

— Ти краще знаєш, навіщо знову намагаєшся мене обманути, — сказала Ганіма.

— Дуже добре! Намагатимуся тебе відмовити. Цей план — божевілля. — Ірулан спитала себе, як вона дозволила Ганімі так її роздратувати. Бене-ґессеритку ніщо не може вивести з рівноваги. Вона сказала:

— Мене непокоїть надзвичайна загроза для тебе. Ти це знаєш. Гані, Гані… ти дочка Пола. Як ти можеш…