— Бо я його дочка, — відповіла Ганіма. — Ми, Атріди, походимо від Агамемнона й знаємо, що в нашій крові. Ніколи не забувай про це, бездітна дружино мого батька. Ми, Атріди, маємо криваву історію і не закінчили з кров’ю.

Ірулан розгублено спитала:

— Хто цей Агамемнон?

— Які ж прогалини у твоїй славній бене-ґессеритській освіті, — сказала Ганіма. — Я постійно забуваю, що у вас скорочений курс історії. Та мої спогади сягають… — вона урвала, щоб не будити цих тіней з їхнього непевного сну.

— Хай що б ти пам’ятала, — сказала Ірулан, — мусиш знати, який небезпечний цей план…

— Я його вб’ю, — промовила Ганіма. — Він завинив мені життя.

— А я відверну це, якщо зумію.

— Ми вже це знаємо. Ти не матимеш нагоди. Алія відішле тебе до одного з нових міст на півдні, доки все не закінчиться.

Ірулан із жахом струснула головою.

— Гані, я дала клятву захищати тебе від усіх небезпек. І зроблю це навіть ціною власного життя, якщо виникне така потреба. Якщо ти думаєш, що я нидітиму в якійсь обмурованій джедіді, тоді як ти…

— Завжди є ще Хуануї, — тихо сказала Ганіма. — Маємо смертесховище як альтернативу. Я певна, що ти не зможеш втручатися в це.

Ірулан зблідла, приклала долоню до вуст, на мить забувши всю свою виучку. Вона стільки зусиль і дбання вклала в Ганіму, що зараз відчувала втрату геть усього, крім тваринного страху. Дала волю цим руйнівним емоціям, що тремтячими словами злетіли їй з губ:

— Гані, я не за себе боюся. Заради тебе я кинулася б у пащу хробака. Так, я та, ким ти мене назвала, — бездітна дружина твого батька, але ти дитина, якої в мене ніколи не було. Благаю тебе… — У куточках її очей блиснули сльози.

Ганіма змагалася з клубком у горлі:

— Між нами є ще одна різниця. Ти ніколи не була фрименкою. А я не є ніким іншим. Це прірва, яка нас розділяє. Алія знає. Хай ким вона не є, вона це знає.

— Ти не можеш напевне сказати, що знає Алія, — гірко промовила Ірулан. — Якби я не знала, що вона Атрідка, то присягла б, що вона вирішила знищити свою власну Родину.

«Звідки тобі знати, чи вона все ще Атрідка?» — подумала Ганіма, дивуючись зі сліпоти Ірулан. Вона ж була бене-ґессериткою, а хто краще за них знав історію Гиді? Ірулан не дозволила собі навіть подумати про це, не те що повірити. Алія мусила якось зачарувати цю бідну жінку.

— Я заборгувала тобі воду, — сказала Ганіма. — Тому охоронятиму твоє життя. Але твій племінник поплатиться. Нічого більше про це не кажи.

Ірулан стримала тремтіння губ і витерла очі.

— Я кохала твого батька, — прошепотіла вона. — Я не знала про це, доки він не помер.