Він знайшов потрібний йому бічний перехід і відважно спустився вниз.

Сабіха позаду нього спокійно спала, доки Намрі не розбудив її.

Вона сіла, протерла очі, побачила порожній тапчан, угледіла свого дядька, який стояв позаду Галлека. Обидва мали розгніваний вигляд.

Вираз її обличчя все пояснив Намрі:

— Так, він зник.

— Як ти могла дозволити йому втекти? — лютував Галлек. — Як це можливо?

— Його бачили, коли він ішов у напрямку нижнього виходу, — дуже спокійно сказав Намрі.

Сабіха скоцюрбилася перед ними, пригадуючи.

— Ну? — зажадав Намрі.

— Я не знаю. Я не знаю.

— Уже ніч, а він слабкий, — сказав Намрі. — Далеко не зайде.

Галлек різко обернувся до нього.

— Хочеш, щоб хлопець помер!

— Мене це не засмутило б.

Галлек знову повернувся до Сабіхи.

— Розкажи мені, що сталося?

— Він торкнувся моєї щоки. Говорив про своє видіння… про нас разом. — Вона глянула на порожній тапчан. — Він мене приспав. Наслав на мене якісь чари.

Галлек глянув на Намрі.

— Міг він десь тут сховатися?

— Не всередині. Його знайшли б, побачили б. Ішов до виходу. Він надворі.