Лето розтягся горілиць, склав руки на грудях і ввів себе в сонний транс, коли його легені вдихали раз на годину. Так він доручив себе невідомості. Буря мине, а якщо не відкриє його ламкої кишені, то він зможе вибратися… або ж увійде в Мадінат Ассалям — Оселю Миру. Він знав, що мусить, хоч би що сталося, обірвати нитки, одну за одною, доки не зостанеться лише Золотий Шлях. Так має бути, бо інакше він не зможе повернутися до халіфату спадкоємців свого батька. Не буде більше жити в брехні цієї Деспосіні, цього жахливого халіфату, оспівуючи деміурга — свого батька. Не мовчатиме більше, коли священник проголосить бридку нісенітницю: «Його крис-ніж розжене демонів!»

З цим рішенням свідомість Лето прослизнула в мережу позачасового дао.

У кожній планетарній системі, очевидно, існують впливи вищого порядку. Частою демонстрацією цього є запровадження земних форм життя на нововідкритих планетах. У всіх таких випадках у подібних зонах розвивається життя у напрочуд схожих адаптивних формах. Ця форма означає щось набагато більше, ніж фізичне тіло: вона асоціюється з організацією виживання та взаємозв’язком таких організацій. Людські пошуки цього взаємозалежного порядку та нашої ніші всередині нього є глибокою необхідністю. Але ці пошуки можуть виродитися у консервативне підтримування ідентичності. Це завжди виявлялося вбивчим для всієї системи.

— Насправді мій син не бачив майбутнього, він бачив процес творення і його зв’язок із міфами, якими снить людство, — сказала Джессіка. Вона говорила швидко, але не показувала поспіху. Знала, що приховані спостерігачі знайдуть спосіб їм перешкодити, тільки-но розпізнають, що вона робить.

Фарад’н сидів на підлозі, надвечірнє сонячне світло з вікна позаду нього обрисовувало його постать. Джессіка, дивлячись на протилежну стіну, бачила лише вершечок дерева в саду на дворику. Фарад’н перед її очима був новим Фарад’ном: стрункішим, мускулистішим. Місяці тренувань зробили свою неминучу справу. Коли він глянув на неї, його очі сяйнули.

— Він бачив форми, які створили б наявні сили, коли б їх не відвернули, — промовила Джессіка. — Замість того щоб звернутися проти своїх послідовників, він звернувся проти себе. Не хотів приймати лише те, що було б для нього зручним, бо вважав це моральним боягузтвом.

Фарад’н уже навчився мовчки оцінювати, випробовувати, утримуючись від питань, доки не сформулював їх у найгострішій формі. Вона розповідала про погляд Бене Ґессерит на молекулярну пам’ять, виражену в ритуалі, і цілком природно перейшла до способу, яким Сестринство аналізувало Пола Муад’Діба. Однак Фарад’н бачив темний бік її слів і дій, проекцію підсвідомих форм, що видозмінювали поверхневе значення фраз.