Лето вийшов із трансу з лагідною плавністю, яка не відокремлювала різко одного стану від іншого. Просто один рівень свідомості перейшов у інший.

Знав, де він. Енергія протекла крізь нього, повернувшись, але водночас він відчув смертоносну загрозу: повітря у запечатаному диститенті майже не містило кисню. Знав, що, уникаючи руху, він потрапить до понадчасової мережі, вічного тепер, де всі події співіснують. Ця перспектива вабила його. Він бачив Час як умовність, сформовану колективним розумом усіх обдарованих чуттями істот. Час і Простір були категоріями, накинутими Всесвіту його Розумом. Він мусив лише вивільнитися з множинності, у яку його заманили пророчі видіння. Сміливий вибір може змінити сьогочасні майбуття.

Якої сміливості вимагала ця мить?

Стан трансу надив його. Лето відчув, що перейшов із Алам аль-Митгаль у дійсність лише для того, аби виявити їхню ідентичність. Він хотів зберегти магію рихані-дешифрування цього одкровення, але мусив щось вирішувати, аби вижити. Його непохитний потяг до життя послав свій сигнал через нерви.

Різко потягся правою рукою туди, де залишив ущільнювач піску. Ухопив його, перевернувся на живіт і розкрив сфінктер тенту. По його долоні сплив піщаний струмок. Працюючи в темряві, задихаючись застояним повітрям, яке його підганяло, він швидко вирив тунель угору, нахилений під гострим кутом. Шість разів долав відстань, рівну довжині свого тіла, перш ніж вирвався у темряву та чисте повітря. Вислизнувши на залитий місячним сяйвом підвітряний схил довгої покрученої дюни, виявив, що приблизно третина висоти відділяє його від її вершини.

Над ним світив Другий місяць. Швидко пропливав угорі, ховаючись за дюну, а зорі вкладалися довкола його шляху, як блискучі камені обабіч стежки. Лето шукав сузір’я Мандрівника, знайшов його й повів поглядом уздовж витягнутої руки до діамантового блиску Фум аль-Хаут, полярної зірки півдня.

«Ось тобі твій клятий Усесвіт!» — подумав він. Якщо дивитися зблизька, то це було жваве місце, схоже на пісок довкола нього, місце змін, унікальності, накладеної на унікальність. Здалеку, однак, видно було лише схеми, а ці схеми схиляли до віри в абсолюти.

В абсолютах можемо загубити свій шлях. Це змусило його згадати звичну пересторогу фрименського прислів’я: «Хто згубить дорогу в Танзеруфт, згубить своє життя». Схеми могли вказати дорогу, а могли й заманити в пастку. Слід пам’ятати, що схеми змінюються.

Він глибоко вдихнув і взявся за роботу. Прослизнувши назад до тунелю, згорнув тент, витяг його й перепакував фримпакет.