«Завжди новизна, — подумав він. — Я завжди мушу знаходити нові нитки поза моїм видінням».

У раннє пообіддя його увагу привернула опуклість спереду й трохи справа від визначеного шляху. Ця опуклість поступово ставала вузьким пагорбом, скелею, що здіймалася саме там, де він і сподівався.

«Тепер, Намрі… Тепер, Сабіхо, побачимо, як ваші брати сприймуть мою появу», — подумав він. Попереду була найделікатніша нитка, більш небезпечна своїми принадами, ніж відкритою загрозою.

Пагорб довго змінював свої обриси. Якусь мить здавалося, що це пагорб рухається назустріч Лето, а не Лето до нього.

Хробак, уже втомлений, повернув ліворуч. Лето зісковзнув із величезного схилу, аби наново закласти гаки і втримати гіганта на прямому курсі. Відчув у ніздрях делікатну різкість меланжу, ознаку багатої жили. Вони проминули схожі на лишай плями лілового піску в тому місці, де вибухнули прянощі. Лето твердо тримав хробака, доки вони не минули жили. Бриз, що ніс аромат кориці, певний час переслідував їх, аж доки Лето не повернув хробака на новий курс, скерувавши його просто до пагорба.

Зненацька далеко у південному бледі замерехтіли барви: необачний райдужний блиск створеного людськими руками артефакту в цій неосяжності. Він підняв бінокль, сфокусував олійні лінзи й побачив на віддалі перехилені крила шукача прянощів, які виблискували на сонячному світлі. Під ним великий комбайн розправляв свої крила, наче лялечка, що вийшла з кокона перед тим, як тяжко відлетіти. Коли Лето опустив бінокль, комбайн зменшився до розміру цятки. Лето відчув, що його огортає хадхдхаб, неосяжна всюдисущість пустелі. Це підказало йому, яким мисливці за прянощами бачать його — темний предмет між пустелею і небом, фрименський символ людини. Очевидно, вони мають його побачити й бути насторожі. Мають його чекати. Фримени завжди з підозрою ставилися одне до одного в пустелі, аж доки не розпізнавали прибульця чи не впевнювалися, що він не є небезпечним. Навіть під тонкою патиною імперської цивілізації та її витончених правил зоставалися напівприрученими дикунами, завжди певними, що крис-ніж розсипається після смерті свого власника.

«Ось що може нас врятувати, — подумав Лето. — Ця дикість».

Здалеку шукач перехилився праворуч, тоді ліворуч, давши сигнал наземній службі. Лето уявив собі, як вони пильно оглядають пустелю за ним, шукаючи знаків, чи може він бути чимось більшим, ніж самотнім вершником на одному хробаку.

Лето повернув хробака ліворуч, тримав його, доки той не змінив напрямок, потім ковзнув на бік і вільно зістрибнув. Хробак, звільнений від примусу, кілька разів сапнув на поверхні, а тоді занурив у пісок передню третину тіла й так лежав, отямлюючись, — певний знак, що на ньому надто довго їхали.