Уздовж східного горизонту почала з’являтися ранкова зоря барви вина. Він закинув на плече свій пакет, вибрався на вершину дюни й став там у холодному передсвітанковому повітрі, аж доки не відчув тепла сходу сонця на правій щоці. Тоді підвів фарбою очі, щоб зменшити віддзеркалення. Знав, що тепер йому краще власкавити пустелю, ніж боротися з нею. Поклавши тюбик з фарбою у пакет, потягнув ковток води зі своїх водотрубок. Вийшло кілька крапель, а тоді повітря.

Опустившись на пісок, він оглянув свій дистикост і врешті дістався помпоп’ят. Вони були хитро продірявлені голковим ножем. Він вислизнув із комбінезона й полагодив його, але шкоди вже було завдано. Щонайменше половина води його тіла зникла. Якби не водна пастка дистикоста… Він міркував про це, вдягаючи комбінезон. Як дивно, думав, що це виявилося для нього несподіванкою. Це було очевидною небезпекою невидимого майбутнього.

Лето присів навпочіпки на вершині дюни, пригнічений самотністю цього місця. Зір його блукав, шукаючи в піску отвору, з якого зі свистом виходило б повітря, якоїсь неправильності дюн, що вказувала б на прянощі чи діяльність хробака. Але буря встигла поставити на все довкілля печать однаковості. Він витяг зі свого пакета гупало, встановив його й розгойдав, прикликаючи Шай-Хулуда з глибин. Потім відійшов і зачекав.

Хробак довго не надходив. Лето почув його раніше, ніж побачив. Повернувся на схід, де підземні поштовхи змусили повітря дрижати, і чекав першого оранжевого зблиску пащі, яка мала з’явитися з-під піску. Хробак здійнявся з глибин із гучним сичанням пилу, що затуляв його боки. Звивиста сіра стіна проминула Лето, а він всадив свої гаки й легко, наче по сходах, вибрався вгору. Піднявшись, він великою дугою повернув хробака на південь.

Гнаний гаками, хробак набирав швидкості. Вітер лопотів одягом, б’ючи Лето в обличчя. У нього було відчуття, наче щось жене його так само, як він жене хробака, інтенсивною течією творіння у його стегнах. Кожна планета має свій період, але й кожне життя теж, нагадав він собі.

Хробак був того типу, який фримени звали «буркотуном». Часто закопував передні пластини в пісок, водночас відштовхуючись хвостом. Це спричиняло гуркіт, а частина його тіла здіймалася з піску, наче рухома гора. Проте це був швидкий хробак, а коли вони ловили попутній вітер, то викиди з пічки його хвоста обпікали Лето пекучим бризом. Бриз був повний гострого запаху, перемішаного зі свіжим киснем.

Доки хробак швидко рухався на південь, Лето дав волю своєму мозку. Намагався думати про цей перехід як про нову церемонію у своєму житті. Вона мала втримати його від міркувань над ціною, яку він мусив заплатити за свій Золотий Шлях. Подібно до давніх фрименів, знав, що йому доведеться прийняти багато нових церемоній, аби його особистість не поділилася на частки-пам’яті, аби назавжди зупинити шалених мисливців, які чигали на його душу. Суперечливі образи, яких ніколи не об’єднано, мусять тепер бути включені в оболонку живої напруги, поляризаційної сили, що керувала ним зсередини.