Лето відвернувся від хробака: він тепер так і лежатиме. Шукач кружляв довкола свого краулера, далі сигналячи крилами. Це, очевидно, були підкуплені контрабандистами відступники, що з обережності не вдавалися до засобів електронного зв’язку. Наявність краулера свідчила, що Лето зустрів групу мисливців за прянощами.

Шукач описав ще одне коло, опустив крила, перестав кружляти й рушив просто до Лето. Він розпізнав тип машини — легкий ’топтер, з тих, які запровадив на Арракісі його дід. Машина описала коло над ним, полетіла вздовж дюни, на якій він стояв, і опустилася, щоб приземлитися проти вітру. Сіла на відстані десяти метрів од Лето, здійнявши хмару куряви. Дверцята збоку ’топтера розчинилися саме настільки, щоб випустити одну постать у важкому фрименському одязі, зі знаком списа на правій частині грудей.

Фримен повільно наближався, даючи кожному з них час повністю оглянути супротивника. Це був високий чоловік, який мав очі цілковито індигові від прянощів. Нижню частину обличчя приховувала маска дистикоста, а глибоко насунутий каптур закривав брови. Одяг сколихнувся, відкривши сховану під ним руку з мауля-пістолем.

Чоловік зупинився за два кроки від Лето та глянув на нього, здивовано примруживши очі.

— Хай щастить нам усім, — сказав Лето.

Чоловік озирнувся довкола, оглядаючи пустку, тоді повернувся до Лето.

— Що ти тут робиш, дитино? — запитав він. Маска дистикоста приглушувала його голос. — Намагаєшся стати корком у пащі хробака?

Лето знову відповів традиційною фрименською фразою:

— Мій дім — пустеля.

— Венн? — з натиском спитав чоловік. — Якою дорогою ти йдеш?

— Подорожую на південь, із Джакуруту.

Чоловік раптово вибухнув сміхом.

— Ну, Батіг! Ти — найдивніше, з чим я коли-небудь стикався в Танзеруфт.

— Я не твоя Маленька Диня, — промовив Лето, відповідаючи на звертання Батіг. Це слово звучало загрозливо. Маленька Диня на краю пустелі давала воду кожному спраглому.

— Ми тебе не вип’ємо, Батогу, — сказав чоловік. — Я Мюріз. Я аріфа цього тайфу.

Рухом голови він указав на краулер.

Лето зауважив, що він назвався Суддею своєї спільноти, а інших описав як тайф — товариство або компанію. Вони не були іхваном чи групою братів. Напевне, підкуплені відступники. Тут тяглася нитка, якої він потребував.

Оскільки Лето промовчав, Мюріз спитав:

— Ти маєш якесь ім’я?

— Хай буде Батіг.